Читати книгу - "Робінзон Крузо"

берег був низьким, а лісок підступав майже до води. Мене це страшенно роздратувало, і я буркнув до П'ятниці, що не терпітиму людожерів у своєму лимані, просто зараз спущуся до води й усіх перестріляю.

— Ти зі мною? — запитав я.

Він уже оговтався від першого переляку, тим паче під дією рому, і весело запевнив мене, що готовий померти пліч-о-пліч зі мною.

Я просто палав гнівом, коли ділив поміж нами зброю: П'ятниці дав пістоль, аби він заткнув за пояс, а ще два мушкети й рушницю завдав на плече, собі теж узяв пістоль за пояс і два мушкети і рушницю на плече. Отак ми і вирушили. У кишені я мав пляшечку рому, а П'ятниця ніс торбинку з порохом. Я наказав йому слухати мої команди, стріляти тільки тоді, як я накажу, і не промовляти ні слова. За компасом ми пройшли з милю, щоб обійти лиман і сховатись у лісі — треба було непомітно підійти до дикунів на віддаль рушничного пострілу.

Та поки ми простували до берега, я дещо охолонув. Не те щоб я перелякався численності ворога — то ж були голі, неозброєні дикуни, над якими я мав очевидну перевагу, навіть якби був сам-один. Але в голову почали закрадатися сумніви — що спонукає мене проливати кров? Як можу я стріляти в людей, котрі мені особисто не вчинили нічого злого? Варварські звичаї — то їхня біда, а не провина, і не мені їх судити! Більше того, не мені їм виносити вирок! Звісна річ, з погляду П'ятниці я, може, і дію правильно, адже на березі — його закляті вороги, але яким боком це стосується мене особисто?

Ці міркування змінили мої наміри — я вирішив просто підійти поближче до людожерів, десь заховатись і спостерігати за ними, а там — як Бог дасть. Якщо мене не спровокують, я сам не втручатимусь. Ми якраз зайшли в лісок; П'ятниця безшумно простував за мною. Ми перетнули ліс і зупинилися побіля узбережжя. Тут я тихенько вказав П'ятниці на високе дерево на узліссі — нехай заховається за ним і погляне, чи добре видно людожерів із того місця. Він швидко збігав і повернувся — звідти, як виявилося, дикуни були як на долоні. Сиділи вони навколо багаття і вже доїдали одного з в'язнів. Іще один лежав поруч і чекав своєї долі.

— Це не мій народ, — мовив П'ятниця. — Це білий бородатий чоловік, який приплисти на човні.

Мною аж затрусило. Я побіг до дерева, визирнув — і ясно уздрів білошкірого бороданя, що лежав на піску зі зв'язаними руками й ногами. З одягу я впевнився, що то був європеєць.

За п'ятдесят метрів од мене росло ще одне грубе дерево, а навколо нього — підлісок. Якщо обережно пробратися туди, то з берега нас не помітять. Тамуючи подих, я прокрався до дерева і виліз на пригірок, із якого видно було все узбережжя. До багаття лишалося з вісімдесят ярдів.

Отут ґав не лови! Дев'ятнадцятеро людожерів сиділи обік, майже притулившись одне до одного, а двоє схилилися над бідолашним християнином, либонь, уже занісши над ним свої сокири. Я повернувся до П'ятниці:— Тепер чітко виконуй мої накази!

П'ятниця кивнув.

— П'ятнице, роби як я. Тільки не відставай!

Один мушкет і рушницю я поклав на землю (хлопець точно повторив мій рух), а другий мушкет навів на дикунів — те саме зробив і П'ятниця.

— Готовий? — запитав я.

— Так.

— Стріляй!

Ми вистрелили одночасно.

З П'ятниці був кращий стрілець, аніж із мене, — з його боку двоє людожерів упали замертво, а ще троє були поранені. Я ж убив тільки одного, а ще двох підстрелив.

Можете уявити, як перестрашилися дикуни! Ті, кого ми не поцілили, скочили на рівні ноги, не знаючи, куди бігти і звідки на них насувається смерть. П'ятниця не спускав мене з ока, щоб точно повторити мої дії. Після першого пострілу я кинув мушкет і схопив рушницю, П'ятниця зробив те саме. Я звів курок — він теж.

— Готовий? — запитав я.

— Так.

— Вогонь! З Богом!

Я вистрелив, П'ятниця також. Рушниці були заряджені дробом і дрібними кулями, тож ми вбили тільки двох людожерів, але поранили багатьох. Вони розбігалися, репетуючи, як божевільні, всі в крові. Ще троє впали від тяжких ран.

— П'ятнице, — мовив я, відкидаючи рушницю і цілячись із зарядженого мушкета, — повторюй за мною.

З цими словами я вибіг із лісу, П'ятниця насідав мені на п'яти. Дикуни побачили мене, і я заволав. П'ятниця також. Зі зброєю напоготові я помчав до нещасної жертви, яка корчилася, зв'язана, на піску. Двоє людожерів, сполохані пострілами, кинули полоненого, побігли до моря і стрибнули в каное. Ще трійко теж заскочили в каное. Я повернувся до П'ятниці — стріляй, мовляв. Він чудово мене зрозумів, пробіг іще сорок ярдів і вистрілив. Першої миті мені здалося, що він одним пострілом убив усіх людожерів, адже вони один по одному попадали в човні, та за мить двоє звелися на ноги, а третій так і зостався лежати на дні човна.

Поки П'ятниця розправлявся з дикунами, я ножем перерізав мотузки на руках і ногах полоненого. Португальською я запитав:

— Хто ви?

Він відповів латиною: я християнин. Він був такий слабий, що ледве ворушив язиком. Я дістав пляшечку рому і дав йому ковтнути, а потім простягнув кусень хліба. І запитав:

— Звідки ви?

— Espagniole.

Отже, іспанець. Коли він трохи прийшов до тями, то почав жестами дякувати мені і запевнювати, що він тепер — вічний мій боржник.

— Seignior, — мовив я ламаною іспанською, — побалакаємо пізніше, бо битва ще не скінчилася. Якщо маєте хоч краплю сили у м'язах, беріть пістоль і шаблю — й уперед.

Щойно бородань стис зброю в руках, як почувся на силі й кинувся на своїх кривдників, немов буревій. Двох він зарубав на місці. Ніде правди діти, вони й не надто опиралися, бо наглі рушничні постріли цілком збили їх із пантелику. Людожери навіть не намагались утекти, і ми легко впорались і з тими, що на березі, і з тими, що були в човнах.

П'ятниця ганявся за ворогами з самим тільки сікачем у руках. Іспанець перезарядив рушницю і знову стріляв. Один із дикунів, тяжко поранений, стрибнув у море й поплив до каное. Із двадцяти одного ворога врятувалося в човні тільки четверо, та й то один із них — тяжко поранений, а може й мертвий.

Дикуни в каное швидко гребли веслами. П'ятниця кілька разів вистрілив, але не поцілив. Він дуже хотів застрибнути