Читати книгу - "Київські бомби"

потреби. Вони навіть один із одним говорили мало. Так само ніхто з тих, хто лишився, за цілий день нікуди не спробував вийти, за прикладом того ж Левіна. Видно, теж не мали жодних справ за межами Пущі-Водиці.

Левін повернувся разом із сутінками. Витягнув з внутрішньої кишені пальта пляшку горілки. Нічого не пояснюючи, виставив її посеред столу. Поруч поклав величенький пакунок із великим вензелем кондитерської Самадені[58]. Після чого, так само мовчки, скинув пальто й занурився у старе крісло, по­клавши на коліна стосик свіжих газет та розгорнувши першу. За якийсь час промовив з-за газети:

— Нашого втікача шукають. Тільки не пишуть, звідки втік. Просто — небезпечний терорист та вбивця. Волох Андрій, правильно ж?

— Ну…

— Але чутки ходять. Я послухав, де треба.

Де й кого слухав та що почув, Левін вирішив не пояснювати. Полтаву розпирала цікавість. Дуже хотілося знати, як саме Охоронне відділення створює потрібну ротмістру Підвисоцькому та абсолютно достовірну легенду про його втечу з тюрми. Відтак вирішив мовчати, вже зрозумівши: до нього тут заговорять та почнуть ставити питання лише тоді, коли самі захочуть.

Штерн прийшов останнім.

Листопадові сутінки вже впевнено перейшли в холодну осінню ніч. Коли старший зайшов, усі одразу відклали свої справи. Навіть Левін перестав читати газету. Вийшла й завмерла у дверях Фаїна. Підвівся з підлоги Полтава: більше просто не мав де сісти, тож розмістився в тому кутку, де спав напередодні.

— Горілка, значить, — проговорив Штерн, і з його тону було незрозуміло, тішиться він, побачивши пляшку, чи йому це, навпаки, не подобається.

— Горілка, — луною відізвався Левін, кинув газету на підлогу, рвучко підвівся: — Ну? Що?

— Все, — почулася спокійна відповідь. — Уже все. Збирайся, підемо.

— Я? — перепитав Левін.

— Ти. Вольфе, ти теж підеш із нами. — Погляд Штерна обійшов кімнату, зупинився на Полтаві. — Ти — теж. Корисно. Фаню, збирайся. Тобі також треба про це дізнатися.

— Про що?

— Ви з Левіним та Вольфом поручилися за Полтаву.

— Хвилиночку, Штерне! — стрепенувся Вольф. — Я дуже вибачаюсь, але ні за кого тут не поручався!

— Ти його впізнав. Фаїна з Левіним — його адвокати. Тому знати все потрібно найперше вам трьом. Одягайтеся, підемо. Поясню потім.

— Що поясниш? Коли — потім? Мені це не подобається, Штерне! — зараз голос Фаїни дзвенів.

— Мені теж. Але все одно поясню не зараз. Коли прийдемо.

— Куди, чорт тебе забирай!

— Чортів тут не згадуй, Фаню. А йдемо… Тут недалеко. Потерпіть трошки.

Полтава відчув усередині крижаний холод.

Починається.

Дуже спокійно сьогодні все йшло. Аж надто спокійно й тихо.

Що саме починається — не знав. Навіть припустити боявся.

Але Штерн звелів іти разом усім, хто поручився за хлопця і кого він вважав своїм залізним, непохитним, незламним алібі.

І всі вони взяли із собою зброю. Навіть Фаїна перевірила, чи є кулі в усіх гніздах барабана її револьвера.

3

Довкола були темрява й сосновий ліс.

Гостро пахло вологою глицею.

Усі п’ятеро вийшли з будинку, рухаючись один за одним. Попереду крокував Штерн, далі — Левін. Між ним та Вольфом опинився Полтава, і всякий раз, коли той заходився хрипким кашлем, хлопець здригався, втягуючи голову в плечі, так, ніби чув за собою постріли. Останньою йшла Фаїна, по брови закутавшись у щільну сіру хустку, яку сама назвала бабською. Трималися неширокої протоптаної стежки, котра вела повз дачні будинки до самого кінця селища й впевнено завертала до сосняку.

Щойно опинилися між деревами, Полтаву охопило непереборне й відчайдушне бажання дати драла. Він не знав, куди й для чого веде всю цю компанію Штерн. Та відчував: нічний похід так чи інакше пов’язаний з ним самим. Його життю, як і кілька днів тому, знову невідворотно загрожують. Хай там як, але Штерн пропадав десь цілий день. Напевне в нього є зв’язки та контакти, про існування яких не мають зеленого поняття ані члени його невеличкої бойової організації, ані в Київському охоронному відділенні. Зараз Штерн приніс якісь новини, котрі напевне когось не порадують. Чим далі вони заходили в сосни, тим ясніше Андрій розумів: найменше з усіх радіти доведеться йому.

У ліс серед темної ночі озброєні люди просто так не ходять.

Точніше — нікого просто так не водять.

А Полтаву міцно тримало відчуття: ведуть саме його.

Йшли недовго. Ніч випала хоч і по-осінньому прохолодною, але досить світлою. До того ж очі вже звикли до темряви, і коли Штерн нарешті наказав усім зупинитися, Полтава побачив: вони вийшли на невеличку лісову галявину. Верхівки сосон не закривали білого місячного сяйва. Вольф закашлявся. Левін витягнув цигарки, за мить спалахнув сірник.

— Ага, покури, — кинув Штерн.

— Ми вже прийшли, я так розумію? — поцікавився Вольф.

— Можна й так сказати. Але якщо тут не подобається — ходімо далі. Тільки, мені здається, годиться й тут.

— Годиться — що? — Фаїна уже зовсім не приховувала роздратування. — Штерне, припини говорити загадками! Для чого ти притягнув сюди всіх нас? Тобі щось відомо? Про що тобі відомо? Чому ми пішли сюди не всі?

— Бо це стосується нашого нового юного товариша, — Штерн і далі говорив рівно та спокійно. — А також — тебе, Фаню. Передусім тебе. Бо ти завжди робила цнотливе лице, коли знала, що ми збираємося робити брудну роботу.

— Брудну?

— Власне — найбруднішу. Карати зрадника та провокатора — це завжди найбрудніша робота. Зараз тобі пора взяти в цьому участь, Фаїно.

Ноги Полтави вросли в землю.

Тепер усі стали півколом. Спина відкрита. Штовхнути Вольфа, що кашляв поруч, рвонути назад, мчати, не бачачи дороги, запетляти в нічному лісі зайцем. Ось лише ноги налилися свинцем.

— Я далі нічого не розумію, Штерне, — холодно мовила Фаїна.

— А мені все ясно! — відгукнувся Левін, затягнувшись, випустивши дим та сплюнувши під ноги.

— Ще б тобі було не ясно. Тебе це теж стосується. Навіть більше, ніж Фані.

— Отак?

— Отак, Левін. Бо серед нас — провокатор. І ти повинен знати, хто це.

Після цих слів запала тиша, яку Полтава подумки назвав для себе мертвою.

І приготувався.

Невідомо, до чого, але приготувався.

Так чи інакше, хлопець не збирався здаватися цій компанії просто так. Є руки, є ноги, є зуби…

— Чому саме я? — поцікавився Левін.

— Добре, почнемо спочатку, — легко погодився Штерн. — Фаїна та Вольф не були з нами в Харкові. Але про те, як ми там мало не потрапили в капкан, знають. Однак ані вони, ані хто інший не