Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

знову зміг стояти рівно, він показав на хисткий човник.

— Ой, — сказав Тім. — А я про нього й забув.

А сам думав, що стрілець з нього дурненький.

Стерничий посадив Тіма на човен і зайняв своє звичне місце між щоглою з головою кабана, що вже почала розкладатися. Члени команди теж посіли свої місця. Їжу й воду передали на борт, маленький шкіряний футляр із компасом (якщо то був він) Тім поклав у полотняну торбу вдови. Чотиристволка відправилася на пояс біля лівого стегна, де зрівноважила сокиру на правому боці.

З човна на берег і назад полинули вигуки «хайл», а тоді підійшов Високий (якого Тім вважав Головним, хоча спілкування відбувалося переважно через Стерничого). Він став на березі й урочисто глянув на Тіма в човні. Тоді показав двома пальцями собі на очі. Дивись уважно.

— Бачу вас дуже добре. — І то була правда, хоча повіки в нього обважніли. Він уже не пам’ятав, коли востаннє спав. Минулої ночі точно ні.

Головний похитав головою і знову зробив жест «пальці в очі», тільки цього разу більш виразно. І десь у глибині свідомості (може, навіть у душі, тій крихітній осяйній окрушині ка) Тім почув шепіт. І йому вперше спало на думку, що ці болотяники могли розуміти не його слова.

— Пильнувати?

Головний кивнув, решта замурмотіли на знак згоди. Зараз на їхніх обличчях не було й сліду сміху чи веселощів. Навпаки, вони були печальні й навдивовижу схожі на дітей.

— Пильнувати за чим?

Головний опустився на долоні й коліна та знову почав розхитуватися. Та тільки цього разу замість гарчати він трохи подзявкав по-собачому. Час від часу зупинявся і повертав голову в бік півночі, туди, куди показував прилад, надимаючи вкриті зеленою кіркою ніздрі, немовби нюхав повітря. Врешті-решт він підвівся й запитально поглянув на Тіма.

— Ясно, — сказав Тім. Він не розумів, що йому хотів передати Головний (і чому всі були такі пригнічені), але мав намір усе запам’ятати. І якби побачив те, що Головний так старався йому показати, то розпізнав би. Якби побачив, то міг би це зрозуміти.

— Сей, ви чуєте мої думки?

Головний кивнув. Вони всі кивнули.

— Тоді ви знаєте, що я не стрілець. Я просто хотів бути трішечки відважнішим.

Головний похитав головою і всміхнувся, наче це не мало значення. Знову зробив жест «дивися уважно», поплескав руками по своєму тулубу, вкритому чиряками, й удавано сильно затрусився. Решта тубільців (навіть веслярі, що сиділи в човні) наслідували його приклад. Трохи потремтівши, Головний упав на землю (і та чвакнула під вагою його тіла). Решта повторили все за ним. Тім зачудовано роздивлявся цей смітник з тіл. Нарешті Головний підвівся. Зазирнув Тіму в очі. Той погляд запитував, чи зрозумів Тім цього разу, і Тім перелякано зрозумів, що це справді так.

— Хочете сказати…

Закінчити думку він не зміг, принаймні вголос. Надто вже вона була страшною.

(Хочете сказати, що ви всі загинете)

Серйозно (та, попри те, з легкою усмішкою) дивлячись Тіму у вічі, Головний повільно кивнув. І після цього Тім остаточно довів, що ніякий він не стрілець. Бо розплакався.

Стерничий довгою жердиною відштовхнувся від берега. Веслярі біля лівого борту розвернули човен, і коли він вийшов у відкриті води, Стерничий обома руками наказав їм веслувати. Тім всівся на кормі й відкрив кошик з їжею. Трошки поїв, бо шлунок ще не наситився, але тільки трошки, бо решта тіла від їжі відмовлялася. Коли він запропонував передати кошик по колу, веслярі заусміхались на знак подяки, але відмовилися. Поверхня води була гладенькою, спокійний ритм весел заколисував, і невдовзі у Тіма стали злипатися очі. Йому снилося, що мати трясе його і каже, що вже ранок і якщо він буде соньком, то батько сідлатиме мулів без нього.

«А хіба він живий?» — спитав Тім. Запитання було таке безглузде, що Нел розсміялася.

Його трусили, щоб розбудити — то було по-справжньому. Але не його мати. Коли Тім розплющив очі, то побачив, що над ним схилився Стерничий. Від нього так сильно пахло міцним потом і гнилими рослинами, що Тім ледь не розічхався. І був не ранок. Якраз навпаки: сонце спустилося до обрію і пускало червоне проміння крізь купи дивних вузлуватих дерев, що росли просто з води. Їхньої назви Тім не знав, зате знав ті, що росли на схилі за тим місцем, де пришвартувався човен. То були залізні дерева, справжні велетні. Під ними росли глибокі замети помаранчевих і золотистих квіток. Тім подумав, що його мама була б у захваті від їхньої краси, а тоді згадав, що вона більше не здатна їх побачити.

Вони наблизилися до краю Фаґонара. Попереду лежали справдешні лісові нетрі.

Стерничий допоміг Тіму перелізти через край човна, а двоє веслярів простягнули кошик з їжею і бурдюк. Коли Тімові ґунна лежали біля його ніг (земля тут не сочилася водою і не трусилася), Стерничий жестом показав йому, щоб відкрив полотняну торбу вдови. А побачивши, що всередині, уривчасто бібікнув, і його команда схвально захихотіла.

Тім витяг шкіряний футляр, у якому лежав металевий круг, і хотів було його передати Стерничому. Та той похитав головою і показав на самого Тіма. Усе було зрозуміло. Тім потягнув за язичок, що відкривав шов, і витяг прилад. На диво важкий, як на таку тонку і надприродно гладеньку річ.

«Я не повинен його впустити, — наказав він собі. — Вертатиму цим шляхом і поверну його, як повернув би позичену тарілку чи інструмент у селі. Таким же, яким мені його дали. Якщо я це зроблю, то знайду їх живими-здоровими».

Усі чекали побачити, чи пам’ятає він, як користуватися цим приладом. Тім натиснув на кнопку, яка витягала на світ Божий короткий штир, а тоді на ту, що викликала пищання і вмикала червону лампочку. Цього разу ніхто не сміявся і не ухкав. Діло було серйозне, можливо, навіть справа життя і смерті. Тім став повільно ходити по колу, а коли опинився обличчям до проходу між деревами (на місці якого колись, імовірно, була стежка), червона лампочка погасла і загорілася зелена. Прилад знову запищав.

— Усе ще північ, — сказав Тім. — Він указує шлях навіть після заходу сонця, правда ж? І якщо дерева надто густі, щоб бачити Стару Зорю й Стару Матір?

Стерничий кивнув, поплескав Тіма по плечу… а тоді нахилився і делікатно клюнув його в щоку. І бігом відступив назад, наче нажаханий власною хоробрістю.

— Нічого, — заспокоїв його Тім. — Усе добре.

Стерничий опустився на коліно. Решта зійшли з човна