Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

дипломатичні (зарозумілі) москвини поставили край над і. Частину їх голосів ми навели.

«А. Пушкін, ідеалізуючи московське кріпацтво і протиставляючи його «поневоленню» англійського селянина, пише поему, в якій звучить ненависть до європейської цивілізації («Разґавор с анґлічанінам»). Ю. Самарін тішиться роллю, яку доведеться грати Москов щині в цілому світі. Архиреволюціонер М. Бакунін вірить, що московський нарід «внесе в історію нові засади і створить нову цивілізацію, і нову віру, і нове право, і нове життя». М. Ґорькій «плює в обличчя» Америці та «прекрасній Франції» в ім’я московських босяцьких іделів. В. Лєнін узурпує собі становище першоапостола соціялістичної церкви. Навіть П. Чаадаєв, і той, свою убивчу критику москвинів кінчає вірою у велике післанництво Московщини» (Д. Донцов. «Підстави…»). «Наше завдання — внести рятівний принцип порядку в світі, що стає вже здобиччю анархії. Московщина не може занехати цієї своєї місії, яка накладена на неї царем небесним і земним» (П. Чаадаєв. «Апалоґія сумасшедшева»).

«Одні мали рятувати Европу «здоровими формами» московського державного будівництва; другі лікували світ московською «абщіною»; треті бачили місію москвинів визволяти слов’янство; четверті — визволяти світовий пролетаріят; п’яті — відроджувати світ морально через Московщину і т. д. В деталях вони різнилися, але всі ідеологи московського месіянізму непохитно вірили, що вони, москвини, мають перебудувати світ на московський взірець. Отже, бачимо чистої спроби 100% ПАНМОСКОВІЗМ, який має претензії панувати над народами, о ціле небо вищими за москвинів культурно, економічно і політично. Виїмкове явище у світовій історії» (Д. Донцов. «Підстави…»). «Большевики голосять війну європейському буржуазному устроєві, апелюючи до пролетаріяту. Війну тій самій буржуазії голосили і старі московські «слов’янофіли», апелюючи також до того самого пролетаріяту. Чи ті «слов’янофіли» були борцями за соціялізм, чи большевики — «слов’янофілами»? Ні одне, ні друге. І перші, і другі служили тому самому національному московському ідеалові, для якого потрібний був упадок Европи. Царефіл К. Лєонтьєв називає європейську буржуазію «наіболєє пошлой». Він каже: «Пора покласти край розвиткові міщанського (с. т. буржуазного. — Д. Д.) ліберального поступу». Звертаючись до полудневих і західніх слов’ян, він з жалем стверджує, що вони «подібні всіми своїми чеснотами і хибами до європейських буржуїв». Цей антибуржуазний монархіст пише: «Світ скоро мусить відкинути буржуазну цивілізацію, і новий ідеал людства, безперечно, вийде з Московщини, з народу, в якого найслабше розвинуті буржуазні чесноти. Як бачимо, думки московського монархіста тотожні з думками московських соціялістів В. Лєніна чи П. Бухаріна. Тотожні не лише ідеї, але й плани їх здійснити. К. Лєонтьєв каже: «Для незалежности московської думки від думки романо–германської, для вступления на новий, інший шлях культури та державних форм, потрібно, щоб все нижче і нижче падала повага романо–германської культури; потрібно, щоб забобони відносно тої культури якнайскорше обернулись у дике упередження проти неї (пригадайте Філофєя. — П. Ш.). Чи можливий є тріюмф і панування комуни без вандалізму, без руйнування пам’ятників мистецтва, бібліотек тощо? Звичайно, ні! Тому той, хто прагне нових форм цивілізації, мусить нищити, руйнувати старе» (К. Леонтьев. «Васток, Расія і славянства»).

«Монархісти лєонтьєви, самаріни, булгакови, тютчєви і т. п. не були соціялістами, як соціялісти бакуніни, лєніни, герцени, горькі не були монархістами. Але всі вони покладалися на міжнародну голоту і зовсім не з метою визволити її з буржуазної експлуатації, лише з метою ВЖИТИ європейський пролетаріят як знаряддя для запалення світової пожежі, в якій б горіла європейська культура. Для добра Московщини та для знищення Европи викликали в Европі і монархіст К. Леонтьев, і соціяліст В. Ленін тих самих духів, ворожих європейській культурі. Що шкодить московському буржуєві, коли ті духи заприсягаються не на Євангелії св. Марка, а на «євангелії» св. Маркса? Аби виконували потрібне москвинам знищення європейської культури. Від царя Алексея (XVII ст.) до імператора Нікалая (XX ст.) московський монархічний уряд провадив стало революційно–демагогічну пропаганду серед українських (пригадаймо соціялістичні відозви Петра І до селян) та польських селян проти провідників незалежницького руху; серед турецької «раї» (бідаків) проти їх «гнобителів» турецьких панів і серед австро–угорських селян проти «утискаючої» їх німецько–мадярської буржуазії і т. п. Чи інспіратори тої пропаганди (і відповідної політики) всі оті царські міністри ордин–нащокіни, меншикови, паніни, горчакови, ізвольскі, шебєки і т. д. — були агентами світової соціялістичної революції? Ідея соціяліста В. Леніна притягнути на свій бік мусульманський світ (і взагалі азіятський світ) не була його ідеєю, бо ж пів століття перед тим монархіст К. Леонтьев писав: «Постійна небезпека Московщини лежить на Заході. Якщо нашим союзником (в боротьбі з Заходом. — Д. Д.) захоче стати мусульманство — тим ліпше, бо і в самій вдачі Москвина є багато дуже глибоких прикмет, що нагадують турків, татар та інших азійські народи, а не слов’ян. Як бачимо К. Кавтський мав підставу назвати московський соціялізм татарським соціялізмом. Можна навести безконечну низку цитат із писань москвинів УСІХ і КОЖНОГО політичного напряму, від монархістів починаючи і на комуністах кінчаючи, і знайдемо у них всіх одну–однісеньку мрію — знищити «ґнілую Європу» ad majorem таргет Moscoviae gloriam (див.: В. Страхов. «Барьба с Западам в нашей літєратурє»). Як бачимо, писання В. Леніна є лише плаґіятом і підсумком писань всіх політичних московських письменників, від протопопа Аввакума XIV ст. до нього. Іншими словами, московський большевизм є рідною дитиною і законним спадкоємцем та виконавцем заповітів Московського царату» (за Д. Донцовим. «Підстави…»).

«Конфлікт, що лежав в основі зудару держав у 1914 році, що крився за визвольною боротьбою австрійських та турецьких слов’ян проти Габсбурзької та Отаманської імперій, що товаришив при повстанні українських селян в Польщі у XVIII ст., що його контури бачимо в революції 1848 року в Україні та в національних революціях на Сході Европи в 1917 році, що його з тривогою передбачав І. Ляйбніц, Е. Ренан, Наполеон, В. Гюґо, Ф. Енгельс, Б. Біконсфілд, що його з жадобою помсти візіонували А. Герцен, К. Леонтьев, М. Бакунін, М. Ґорькій — цей конфлікт був великим КОНФЛІКТОМ ДВОХ ПРОТИЛЕЖНИХ КУЛЬТУР, це був конфлікт ЕВРОПА — МОСКОВІЯ» (за: Д. Донцов. Там же).

Це розуміли і самі москвини. Напр., Ф. Тютчев (1803–1873) писав: «Принципи, що на них стоять Московщина і Европа, що ними вони керуються, є в такій мірі протилежні і одні других заперечують, що життя одної сторони можливе лише коштом смерти другої». Сто років пізніше підтвердив це і В. Лєнін: «Існування СССР поруч з капіталістичним світом неможливе. Один або другий мусить вкінці тріюмфувати».

Що впадає в очі при порівнянні двох світів: латинсько–германського, до якого належать західні слов’яни та українці, і світу