Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

дещо з його надзвичайної праці «Підстави нашої політики», праці, що кидає яскравий жмут світла на те питання.

Поперед ми говорили, що московську державу і цивілізацію творили і розбудовували немосквини. Аналогічно і теперішні успіхи москвинів на міжнародному полі вони завдячують не своїм власним силам, але силам, москвинам спорідненим. Пригадаймо, що ми говорили про релігію москвинів — релігію диявола. Численних визнавців цієї релігії знайшли москвини і серед європейських народів, і такі європейці — визнавці матеріялістичного, безбожницького світогляду — стали на боці московських ідей, стали знаряддям москвинів для розколу і розкладу своїх націй зсередини. Цими своїми — свідомими чи не свідомими своєї ролі — помічниками москвини значно поглибили і поширили загальний упадок християнської моралі в світі. Москвини вжили тут свою стару, випробувану століттями, тактику: збудити і розпалити найнижчі, звірячі інстинкти в людині, приспати облудливими словами провідні верстви народів і вже збаламученій, приспаній жертві відрубати голову. Супроти такої тактики не поможуть ані відвага, ані сила (фізична). Жертвою такої тактики найчастіше падає нарід чесний, шляхетний, який не звик ламати свого слова, який вірить у чесність противника. Par exellence таким народом є нарід український. Мабуть, єдиною зброєю проти такої підлої тактики є національний інстинкт. Він продиктував нашому народові аксіому: «З москалем дружи, але камінь за пазухою держи». У приспаній москвинами нашій інтелігенції той національний інстинкт завмер був, і тому в 1917 р. вона пішла «цілуватися» з москвином, а він, вибравши серед цілування–милування догідну хвилину, застромив наївному хахлові ножика в спину.

Цю московську тактику бачили і розуміли чужинці вже давно, але тепер забули за неї. Ще в році 1839 француз А. де Кюстін писав: «Московщина дивиться на Европу, як на свою здобич, яка раніш чи пізніш буде їхня. Московщина планово поширює і поглиблює серед нас, європейців, анархію в надії скористатися зіпсуттям, викликаним нею. Це історія Польщі на більшу, на європейську скалю» (A. L. de Custin. «Journey of Our Times»). Це надзвичайної ваги передбачення ми вже наводили поперед, але навмисно повторюємо, бо, незважаючи на те, що це пророцтво вже сповнюється на наших очах, ми забуваємо глибину його значення для нашої визвольної боротьби. І щоб визволитися і вдержати свою незалежну державу ми мусимо пам’ятати, не забувати ані на одну хвилину правду цього пророцтва.

Ще далеко перед В. Леніним монархіст К. Леонтьев писав: «Іноді я думаю (не кажу «мрію», бо це мені чуже, але об’єктивно передчуваю), що якийсь московський цар — може, в недалекому майбутньому — стане на чолі соціялістичного руху й організує його так, як імператор Константан, що сприяв організації християнства». Як знаємо, дурненький Нікалай II прогавив таку нагоду, і тому його заступив інший цар — В. Лєнін.

Ф. Достоєвскій пише: «Наші дворяни продають своїх кріпаків, їдуть до Парижу і там за ті гроші видають соціялістичні часописи». Він питає: «Чому майже дев’ять десятих москвинів у своїх мандрівках за кордоном пристають завжди до таких лівих середовищ європейців, які відкидають свою європейську культуру?» Він же і відповідає: «Европейська культура завжди була чужою московській душі. В очах європейців ми, москвини, є варвари, які волочаться по Европі та тішаться, що знайшли щось, що можна буде зруйнувати; варвари, які руйнують заради самої руйнації, для приємности і втіхи подивитися, як то все падає, розбивається на кусники, подібно до тих гунів, що руйнували Рим» (Ф. Достоєвскій. «Днєвнік пісатєля»). І правда, коли нагода траплялася, вони це робили. Напр., царські дворяни, власники кріпаків, очолювали анархічне повстання в Еспанії в 1873 році. Пролетарські дворяни (також власники кріпаків–колгоспників) таку самісіньку роль грали в тій же Еспанії 63 роки пізніш — у 1936 році.

«Чи ті слова Ф. Достоєвського стосуються лише бакуніних, герценів, чи також і до прокурорів Святєйшева Сінода победоносцевих? Чи лише до «рєбят» С. Будьонного, що несли нам, європейцям, свою соціяльну систему «савєтів», чи також і до солдатів Єкатєріни, що несли нам свою соціяльну систему — панщину? Чи лише до червоних москвинів, які намагалися зробити з галичан безбожницьких москвинів, чи також і до білих та чорних, які намагалися зробити з тих же галичан православних москвинів? Чи в тих мандрівках озброєних і неозброєних москвинів по Европі, втішених, що можуть у ній щось зруйнувати: раз Уніятську Церкву, раз капіталістичний лад, — чи це все не є явище тої самої природи? Факт більш загальний і більш небезпечний, як большевизм чи царат? Так власне і є! Ідеології як московського большевизму, так і царату — це є лише різні форми тої самої СУТІ, того самого явища загальнішого характеру. А воно є нічим іншим, як ВОЮЮЧИМ З ЗАХОДОМ МОСКОВСЬКИМ МЕСІЯИІЗМОМ» (Д. Донцов. «Підстави нашої політики»).

«Я вірю, що Московщина, яка має стати на чолі якоїсь нової східної держави, повинна дати світові і нову культуру, замінити цією новою, слов’янсько–східною цивілізацією занепадаючу цивілізацію романо–германської Европи» (К. Лєонтьєв. «Васток, Расія і славянства»).

«Над величезними руїнами Заходу підноситься, мов святий ковчег, ще більша Московщина. Хто посміє сумніватися в її покликанні?» (Ф. Тютчев).

«Захід сказав вже все, що міг сказати. Ex oriente lux! Лише Московщина покликана перебрати духовий провід над Европою» (С. Булгаков). Зворушений цими словами В. Розанов відповідає: «Давно була пора це сказати».

«Дай, Боже, щоб москвини взяли Париж. Пора вже скінчити цю дурну Европу» (А. Герцен).

«Обернути Париж на купу румовищ, серед яких блукатимуть божевільні» (І. Еренбурґ).

«Вибатожити ту гнилу Европу! З киями, з батогами в руках ідім на Европу і всіх і вся там поб’ємо і вибатожимо» (Н. Лєсков).

«О моя Московщино! («Расія» в оригіналі). Моя Батьківщино! Тобі одній приречено укоронувати прогрес людства і встановити справедливість у цілому світі. Хто може рівнятися з нами, москвинами? Кого ми не можемо примусити скоритися нам? Чи не в наших руках є політична доля всього світу? І чи не ми кожночасно можемо рішати про ті чи інші плани та шляхи Европи?» (М. Погодін).

«Не зважаючи на розбіжності наших думок, ми, москвини, всі маємо одну спільну ідею. Це — ідея загального єднання всього людства. Жодний нарід не має цієї ідеї, отже, ця ідея є наша московська національна. Коли ж вона є наша московська, то ми, москвини, мусимо перестати сперечатися, в якій формі чи якими способами цю ідею здійснити, а вже почати її здійснювати» (вільний переказ за Ф. Достоєвським). Ф. Достоєвскій дипломатично не згадує про те, що те «об’єднання» має бути у формі світової держави, в якій пануватимуть москвини. Та менш