Читати книгу - "Том 10"

звичайно, ми б раді прибути на нього, але тепер ніхто з нас ще не може сказати напевне, чи приїде. Я думаю, що нам не можна було б виступити публічно, хоч би й за кордоном, з тими думками про українську літературу, її завдання і т. і., а теж і про деякі технічні справи, щодо розширення наших книжок і т. і., бо після сього можна було б вернутись не до своєї хати, а може, до якої зовсім іншої і не з великим комфортом урядженої. Хотілось би знати, де і в який спосіб буде уряджений сей з’їзд' Врешті, сподіваюсь, що ми могтимем прибути, хоч і не в великому числі. Я не зовсім розумію, що Ви хотіли сказати в своїй замітці, пишучи, що нам би треба порадитись про те, «аби~сьмо вже раз всі однаково писали». Яка ж то моя«е бути така література, де б усі письмовці писали однаково? Чи не краще тоді було б, якби вже був один великий письмовець, з одним великим пером, з одним великим шматком паперу... Вибачайте, коли се вийшло неначе яка црисмішка,— се тільки у мене такий fagon de parler39. Я б могла більше образитись за Вашу філіпіку проти українців взагалі і українських письмовців зосібна, однак сього не зроблю, а тільки виражу Вам дещо з поводу сього. Не знаю, чим се об’яснити, тільки галичани краще говорять, ніж пишуть, а українці краще пишуть, піж говорять. Що ж до того, що часто українські сім’ї говорять по-російськи, то, здається, не так давно було, що галицькі русинські сім’ї говорили ио-польськи; якби у нашої мови були такі, права в Росії, які є в Галичині, то я твердо вірю, що й ми не зосталися б позаду, а тепер нехай хто хоче кидає камінь на українців, пригнічених школою, урядом, громадськими інституціями, тільки я сього каміння не зважуся здійняти. Щоб Ви вірили в мою безсторонність, я мушу сказати, що вихована я в українській мові і що до нашої сім’ї той камінь патріотичний все одно не долетить, хоч і буде кинутий. Жаль мені, що межи Галичиною і Україною в остатні часи частіше перелітають такі камінці, ніж слова щирої поради. Ви у Вашому листі неначе зрікаєтесь українців і вважаєте їх мало не за шарлатанів, що дурять чесну громаду, виставляючи себе знавцями мови і чесними робітниками. Як хочте, а се мене прикро вразило, хоч і не особисто (в сьому прошу мені вірити). Запевне, Ви маєте право і навіть повинні критично дивитись на українців, їх мову і працю, але ж через те, що якийсь недотепа всадив у свою писа-пину якусь «ганджу» (не знаю, впрочім, чи не була там річ про Ганджу Андибера, лицаря запорозького), нема ще рації вимітати геть з Галичини усі українські писання вкупі з письмовцями. Ми не винні в тому, що галичани пас так ідеалізували досі і що тепер в них наступила •реакція. Однак годі про се, бо, може, Ви й самі не хотіли того сказати, до чого дійшла моя логіка, ставши на шлях, показаний Вами.

Ви запрошуєте мене до «Народної часописі». Що Вам на се скажу? З Ваших слів про неї я не набралася великого Довір’я до сього офіціального органу. Бувши у Відні, я бачила перші числа сієї часописі — вони мені не сподобались, мені здалось, що редакція грає в ляльки з народом... Врешті, я б просила прислати мені одно з остатніх чисел, щоб я знала, яка вона тепер, ся часо-пись,—- може ж покращала? Ие бачивши, обіцяти нічого не можу, тим більше що я тепер дуже зайнята. Коли «Народна часопись» видається зовсім в напрямку «Правди», то вона, значить, не зійдеться з моїм напрямком, бо я, наприклад, не бачила досі можливості писати в «Правді».

Спасибі, що Ви казали мені вислати «На крилах пісень», але я їх ще не отримала. Будьте ласкаві, кажіть вислати один примірник наших перекладів з Гейне («Книга пісень») (під опаскою) на таку адресу: France. Paris. Rue Corneille, 5. A monsieur Alexandre Pokrowsky K Дуже буду Вам вдячна за се.

Про фольклористичне видання п. Франка я вже знаю з його листа і дуже рада, що у нас буде видаватись такий журнал. Постараюся допомогти йому, чим можу. Чи вийшов уже збірник пані Кобринської? Я не знаю теперішньої адреси пані Кобринської, хоч і хотіла б довідатись до неї. Хотіла б я бачити її видання, та не знаю, як його спровадити собі.

Бувайте здорові! Та не гордуйте так дуже українцями, бо, справді, не все те лихе, що йде від них. Вітаю Вас щиро.

Л. Косач

P. S. Моя адреса зостається та, що й перше: Ковель, Волинської губ.

93. ДО Є. І. ДРАГОМАНОВОЇ

19 листопада 1893 р. Київ Киев. Стрелецкий переулок, № 9,

7 ноября 1893 г.

Милая бабушка!

От ми вже водворились в Києві на цілу зиму. Пізненько ми вибрались, та краще пізно, ніж ніколи. Тепер учимося так завзято, щоб надолужити час. Ліля учиться з учителями і учительницями дома, а я ходжу до одної англічанки на уроки англійської мови. Англійська мова дуже трудна, але я все-таки вивчуся, моя учительниця каже, що у мене єсть способность і що я, певне, скоро виучусь. Училась би я, може, й рисувать, тільки се дорого б стоїло, а тут в Києві і так багато грошей розходиться, як не старайся дешевше прожить. Неприятно, що в Києві тепер така погана погода — дощ і сніг, і все разом,— бо тут не можна сидіть дома, коли дощ, і виходить тільки в добру погоду, а коли треба йти, то йди. Тільки се нічого, я все-таки довольна, що ми в Києві. Скоро до пас прдїде мама в гості, так коло 15-го, а на рождество ми вже будем самі, хіба, може, Мита з Шурою будуть з нами до того часу, тільки то ще хто його зна, як буде. Ми ж тепер живемо з Лілею удвох, мама нам наняла дуже добру квартиру, дві кімнати і кухня у нас, так що всі знакомії завидують; обідаєм ми дома, у нас своя кухарка, і се дуже добре, а то по тих кухмістерських люди вічні катари наживають. У нас в квартирі єсть фортепіано, так що Ліля може учитись музики і я можу грать скільки вгодно. Я навіть не