Читати книгу - "Хотин"

завдячую. Ось бачиш, — Сагайдачний вказав на хвору руку. — Поранили мене. Якби не він, не знаю, чи жив би. А на герці ладний!

— Піду я, батьку, пошукаю його. Може, й справді мій Андрійко…

– Іди вже. Дай тобі Бог, щоб це твій син виявився.

Петро Кульбаба вклонився Сагайдачному, Куроші й мовчки вийшов з намету. Через якийсь час почали збиратися полковники. Сагайдачний мав намір обмізкувати з ними план нічного нападу на турків, що визрів у нього в голові ще під час ранкової розмови з вартовими.

Минаючи позиції кількох полків гетьманського війська, Кульбаба запитав у перехожого козака, де стоять Низові курені. Той підозріло глянув на одяг Петра, але все ж вказав позад себе.

— Туди йди. Якраз посередині табору й стоять.

Не гаючись, Кульбаба попрямував у вказаному напрямку. Позираючи у різні боки, він бачив і не міг повірити, що знаходиться поміж козаками. Велетенські вози, воли, мішки з різним майном — навіть усе це було своїм, рідним, не бусурманським. А що вже казати про довгі козацькі вуса, оселедці, напомаджені й закручені за вухо, сині й червоні жупани, видрові, ондатрові й баранячі шапки з довгими китицями. Відкинуті назад рукави жупанів, синьо-червоно-жовті шаровари «з достатком». І, звичайно, козацькі люльки. Сотні, тисячі козацьких люльок!

Петро вдивлявся в обличчя козаків, але не міг упізнати жодного. За сім років багато його товаришів склали голови у турецькій, кримській і московській землях. Кульбаба розумів це, і з його грудей раз по раз виривалися важкі зітхання.

Нарешті в очах зарябіло від червоних жупанів і синіх шаровар. Між ними траплявся одяг і інших кольорів, але, безумовно, синього й червоного було більше. Петро підійшов до молодика у потертому кунтуші, що старанно витирав жмутом соломи гарного гнідого коня.

— Хлопче, а скажи-но мені, як пройти до Переяславського куреня.

– І навіщо, дядьку, ноги бити, як ви і так у Переяславському курені. А ви що, турок? — весело відповів молодик.

— Ні, синку, не турок… Я хотів би побачити Андрія Кульбабу.

— А навіщо він вам?

— А тебе як звуть, такого допитливого?

— Яцьком.

— Знаєш, Яцьку, що цікавій Варварі на базарі носа відірвали? Відповідай, коли старші запитують.

— На окопі він. Може, покликати?

— Поклич, сину, поклич. Я ось тут зачекаю.

У Петра Кульбаби раптом затремтіли ноги й він, щоби не впасти, сперся на воза, що стояв поряд.

Коли підбіг Яцько, Андрій саме сидів на окопі, пильно вдивляючись у те, що робилось у турецькому стані. Турки стягували докупи величезний табір, що на багато верст розтягнувся по пагорбах.

— Батьку Андрію, там вас питають! — вигукнув захеканий Яцько.

— Хто?

— Я й не знаю. Якийсь чоловік, вбраний, наче турок.

— Що ти мелеш, який турок?

— Та не турок! По-українськи говорить, лише вбраний, наче турок.

– І що він хоче?

— Не знаю, вас запитав. А сам якийсь дивний: руки тремтять, в очах сльози.

— Добре, ходімо. І хто це може бути?..

Підійшли. Старший Кульбаба піднявся. Витягнув уперед руки:

— Андрію, це ти? — тільки й вимовив.

Андрій пильно розглядав незнайомця. Щось знайоме, але таке далеке… Кінь. Степ. Його зросту не вистачало, щоби дотягнутися до стремен. Чомусь плакала мати, і десь високо блищало цяцьковане руків'я шаблі. Як хотілося до нього дотягнутись!.. Невже?! Адже цього не може бути!

— Батьку? — не вірячи собі, запитав чужим голосом.

— Андрійку! Сину! — Петро Кульбаба вхопив сина в обійми. — Козак! Господи! Справжній козак виріс!

Петро, відігнувшись, випростав руки. Зазирав в очі сину й не міг повірити у реальність подій.

— Дай надивлюся на тебе!

Андрій отетеріло кліпав очима, не знаючи, що й казати. Все відбувалося надто швидко. Він, що звик до думки про смерть близьких, міг очікувати на все що завгодно, окрім цієї зустрічі. Запанувала незручна мовчанка. Чорновусий запорожець стискав в обіймах турка з сивою довгою бородою й не знав, що казати.

— Давно козакуєш? — нарешті порушив мовчанку батько.

Андрій знизав плечима.

— Сім років уже на Січі. Спочатку молодиком…

Знову запала мовчанка. Через хвилину старший Кульбаба зітхнув.

— Так ось воно… Хотів сам тебе на Січ привезти, до науки, та не встиг… А як мама? Як Пріся, Стеха? Яринка, мабуть, вже велика?

Андрій раптом відчув себе малим беззахисним хлопчаком. Зовсім як тоді, коли вперше опинився серед запорожців і знову й знову переживав втрату родини.

— Немає неньки… — відповів він чужим голосом, — забив татарин… І Яринку теж… А Прісю й Стеху в Крим погнали. Жодної звістки від них не мав.

Петро Кульбаба повільно сів на землю й охопив голову руками. Не плакав. Дивився лишень перед собою каламутними очима, і скільки муки, скільки болю було на закам'янілому обличчі. Андрій сів поряд.

— А як же ви? Чув, що вас на палю…

Петро хвилину мовчав. Потім підняв на сина повні болю очі:

— Горе! Гірко, сину! Ох, гірко… Гірко чути те, що ти кажеш. Та й у мене новини не ліпші. І Данила, і Остапа турки стратили. Мене помилували, не знаю, навіщо. Ліпше б убили…

І Петра прорвало. Плутано, раз у раз перериваючи мову, почав оповідати свої семирічні поневіряння турецькою неволею. Стискав кулаки, скреготів зубами. Виливав на бусурман цілі ріки прокльонів і лайки. Нарешті рвучко піднявся на рівні.

— Андрію! Я повинен бачити кошового! Веди до Семена. Руки чешуться в горло бусурманам вчепитись…

Семен Шило повертався з наради, що її зібрав Сагайдачний у наметі Богдана Куроші. Повільно йшов величезним табором і розмірковував над почутим.

Окрім обговорення майбутньої нічної атаки, наказний гетьман торкнувся питання про долю Бородавки. Без наголосу, наче мимоволі. Але одразу ж стала помітною актуальність цього питання. Серед військової старшини вже досить давно відчувалася напруга через двовладдя, що фактично склалося з прибуттям Сагайдачного. Адже Бородавку з гетьманства не скинуто, але булава у Сагайдачного. Виникала потреба з таким станом справ щось діяти. Для Шила не стало новиною те, що всі полковники віддали свій голос Сагайдачному, але коли зайшлося за смертну кару гетьманові-невдасі, кошовий замислився. З одного боку, він давно знав Неродича і знав як доброго козака, з другого — адже з його провини загинуло багато людей, лише з коша майже три сотні запорожців. Крім того, коні вже тепер голодні і невдовзі почнуть гинути. А як же без коней, коли доведеться долати мало не тисячу верст до Запоріжжя? Питання гнітюче, а дуже скоро і люди почнуть голодувати, надто багато їх зібралося на цьому клаптикові землі. Якщо запаси не зроблені раніше, зараз цьому не зарадиш… Урешті Семен Шило приєднався до тих, що вимагали