Читати книгу - "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]"

йому очі. Щодо мене, то я всіма силами старавсь, читаючи, об тобі споминать, тілько моє старання мені не помагало. Маруся говорила в мене твоїм голосом, і не раз мені треба було зупиниться і закриться книжкою. Все-таки я видержав, поки все почало плакати, а вже як лились кругом мене сльози, тоді вже стало не вмоготу. Сашуню! Я свого серця сам не знаю…» (20/VII—1856.)

***

Із Сокиринець же всі гуртом їздили в Лебединець, де Галаган збудував собі будинок в українському стилі.

Внесення національного елементу в будівництво, як і взагалі в побут, «проблема національного побуту» дуже цікавила тодішнє суспільство, і для історика українського громадського руху мають певне значення ті думки, що їх висловлює з того приводу Куліш.

У листі з 21/VIII—1856 читаємо:

«Їздили — я, Галаган, Жемчужніков і Вася Тарновський — в Лебединець (20 верстов від Сокиринець), де збудовано будинок український. Під’їхавши до нього, відчуваєш у душі легкість, нібито скинув ярмо нав’язаної нам навмисне цивілізації. Простота й багатство давно вже перестали в нас поєднуватись одна з одним. Смак до чужоземного пригнітив усе, що властиве нашому сільському життю, і панські будинки між мужичими такі ж чужоземці, як і пани між народом. Будинок Галагана — перший і дуже вдалий крок, щоб примирити дві ворожі верстви в зовнішній формі. Подивимось, як то буде внутрішнє примирення».

Наведений лист дає нам багато для з’ясування Кулішевої ідеології тих часів.

Вихідна теза в Куліша — негативна оцінка цивілізації. «Цивілізація» то є ярмо, нав’язане насильством ззовні; вона є елемент пригноблення, прикмета економічного зиску й соціального розшарування, вона чужа «своєнародньому», неприродна й їй бракує простоти. «Простота» властива тільки сільському життю. Розвиток «своєнароднього» повинен привести до примирення двох ворожих верств, поєднати простоту й заможність, усунути протилежність панського й мужичого, звільнити від прихильности до всього чужого. В цьому полягає завдання націоналізації життя та різних його проявів. Внесення національного елементу в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що приведе й до дальшого, внутрішнього примирення.

Думки, що їх висловив Куліш у наведеному листі, знайшли собі вираз і розвиток в основних твердженнях статті Жемчужнікова: «Из записной книжки 1856 г.», надрукованій в «Основі» р. 1861. Ідея нації як ідея особи, місцевих умов і потреб, couleur local, ідея своєрідності як ідея традиції, наслідування старовини, історизму, отже, ідея нації як ідея ствердження простого й народного, простонародно-селянського і як негатизація цивілізації, негатизація чужоземних впливів і залежности, отже, ідея самозамкненого буття народу, нації в собі, — ось ідеологічна схема «народности», що її проповідував Куліш і під його безпосереднім впливом Л. Жемчужніков.

Як від дівчини Куліш вимагає простоти, природности, близькости до народного життя, засмалених рук, вміння відрізнити гарне полотно від ледачого, пошити й вишити сорочку, так і в усьому іншому він шукає простоти.

***

— Мені потрібні колискові пісні, — каже Вертер у Ґете. — Я їх знайшов в усій повноті в Гомері. Як часто заспокоюю я ними свою схвильовану кров, бо ж нема нічого хиткішого й несталішого, як моє серце.

— Місто — неприємне, але природа поза ним — невимовно чудесна!

— Місцеві простолюдини вже знають мене й люблять.

Ці нотатки правлять для Ґете за інтродукцію, що ними він підготовлює виклад історії кохання Вертерового й Лотти.

Як бачимо, Куліш у своїх шуканнях співзгучного дівочого серця обертається в сфері типових Вертерових, романтично-сентиментальних настроїв, але розвинених і ускладнених: природа, простий люд, село, тікання з міста, народна пісня…

***

Отоді в Тарновських, повернувшись із Сокиринець від Галагана до Качанівки, Куліш зазнайомився з двома калюжинськими панночками Милорадовичівнами.

У листі до дружини з 29 серпня р. 1856 Куліш писав:

— У Тарновських прожив я, вернувшись із Сокиринець, днів зо два. Приїхали туди дві панночки Милорадовичівни, котрих застав я в Сокиринцях. Гарнії панночки! Знають рідну мову й співають рідних пісень. Познакомивсь я з ними добре і, здається, надовго, бо душі щирі й простії. Старша обіщала положить на ноти всі пісні, які знає; а музикантка вона дуже добра. Гаг[22] знає їх, розпитай, то побачиш, як буде хвалить.

Калюжинці — невеличке село в 30 верстах від Прилуки в надзвичайно гарній мальовничій місцевості. Калюжинці майже зливаються (дві верстви) із Сокиринцями, родовим маєтком Галаганів, центром українофільського лівобережного панства.

Хто тільки з українських письменників середини XIX століття не бував у Григорія Галагана в Сокиринцях, як і в Тарновських у Качанівці? Колись Шевченко в повісті «Музикант» з великим захопленням згадував про цю частину Прилуччини, а Куліш чи не тут шукав собі, разом з етнографічними матеріалами, і ліричних емоцій для першої збірки «Досвітки»?

І от саме тут, у цьому куті Прилуччини, у безпосередньому сусідстві своїх гарних знайомих і свояків Галаганів, жили дрібні поміщики Милорадовичі. У родині одного з них, Григорія Івановича Милорадовича (1800—68), Куліш звернув увагу на двох дівчат Олександру та Марію. Григорій Іванович Милорадович був типовим дрібномаєтковим поміщиком; він мав тільки 88 «душ» кріпацьких і майже все життя поневірявся армійським офіцером[23].

Олександра Милорадовичівна головою стояла вище від звичайної поміщицької панночки середини XIX ст. Напівукраїнка, напівфранцуженка — мати її була француженка зі Швейцарії: Куліш двічі в своїх листах згадує Швейцарію як «рідну країну» Олександри Григорівни — вона сполучувала в собі властивості українки й вдачу француженки.

Прегарна блискуча красуня, ставна й граціозна Олександра Григорівна замолоду дуже веселу, життєрадісну вдачу мала і визначалася своєю добротою і веселістю. «Божественною красою», «гарною дівчиною», «панною між паннами» і всякими іншими голубливими епітетами визначає Куліш степову вроду калюжинської панночки[24].

Від матері вона перейняла барвисте шумування, жваву рухливість, блискучу й тонку гру мінливого настрою, деяку експансивність, рішучість, сміливість. Від матері ж вона перейняла й свої чудові вокальні здібності — вона грала на арфі й мала видатний голос, рідкісне своєю красою й силою драматичне сопрано. З великим захопленням виконувала вона численні українські пісні.

Уже літньою жінкою, 55—56-ти років, вона ще співала й співала добре. Марко Лукич Кропивницький розповідав, що українські пісні вона співала знаменито.

5

Отже, в Качанівці у Тарновського 22—23 серпня року 1856 Куліш познайомився з цією Милорадовичівною: таке ще свіже, таке молоде!.. Погостювавши днів зо два в Качанівці, Куліш повернувся до Линовиці, але в де-Бальменів здалось йому нудно, як нудно було і в Сокиринцях, і в Качанівці. Панське порожнє життя йому не подобалось і стомлювало.

— В Линовиці, — казав Куліш, — жить не хочеться, в Сокиринцях тяжко й нудно, а в Качанівці також