Читати книгу - "Горить свіча"

відомщеною, бо, крім нього, нікому буде відомстити. А душа палахкотіла ненавистю, і серце гриміло в грудях, і руки рвалися до зброї… І він стримався.

— Гаразд, джагуне. Тоді ходімо разом! — сказав глухо. — Найкраще буде, коли ти сам це їм скажеш!

Жадігер засопів, засовався в сідлі.

— А ще чого? Щоб пустили стрілу в живіт? Іди сам, коли тобі кажуть!

Добриня поторкав руками кангу.

— То зніми хоча б оцю колодку! Бо й мені незручно, і що подумають обложені! Як-не-як, а я ж, виходить, посол твій!

— Не посол ти мій, а раб! І хай бачать служителі орусутського бога, що їх чекає, якщо не піддадуться мені по власній волі! Іди!

Добриня поколивав до воріт. Скільки разів приходив він сюди, коли був підлітком, — з радістю і цікавістю, бо відкривав тут для себе новий світ, а тепер прийшов ницим рабом, щоб розорити це мирне гніздо, а його мешканців теж завдати в рабство.

Йому перехопило подих, а невидима рука здавила болем горло. Він довго не міг промовити жодного слова.

— Ти хто? І чого тобі треба? — нарешті почулося згори, з брами.

Його не впізнали, і це піддало йому духу.

— Братіє… Це я… Добриня… Мене прислав до вас мунгальський сотник Жадігер… Он він там стоїть… І я хотів би поговорити з ігуменом Яковом.

— Я ігумен Яків, сину. — Із-за дубового заборола показався чорний клобук, насунутий на голову. — 3 чим прислав тебе мунгальський сотник? І як ти, сину, потрапив до нього? Судячи по тому, що на шиї у тебе теліпається бридке мунгальське ярмо, ти став їхнім рабом?

— Отче, ще кілька днів тому я був воїном і захищав Княжу Гору, а тепер ось — бачиш…

— Бачу. Кажи, чого прийшов!

— Жадігер хоче, щоб ви відчинили йому ворота. Ось чого хоче клятий убивця! На ваших очах він сплюндрував, спалив Калиновий Кут, мої всі загинули… А тих, хто залишився, потягнули в неволю.

— Ми бачили, — відповів ігумен. — А далі?

— А далі… Він згоден залишити вам життя, якщо відчините ворота… Але не вірте йому! Не вірте клятому! То все обман! Всі ви станете рабами! Кожному з вас на шию почеплять ось таку канту, як у мене, і довіку вже не бачити вам волі! Краще смерть, ніж таке життя! Обороняйтеся! Їх не багато — всього дві сотні! А ви сидите за міцним частоколом — тож можете протриматися якийсь час і покласти не одного поганина! Тримайтеся!

Ігумен перехилився через забороло. Тепер було видно все його обличчя — крупне, заросле довгою бородою. Під рясою випиналися могутні плечі, що так і просилися, щоб на них була надіта кольчуга.

— Сину, — сказав він. — Тепер я бачу, що ти Добриня, той Добриня, якого ми колись знали і якому давали притулок за цими ворітьми!.. Радий бачити тебе таким! Іди до мунгальського сотника і скажи, що ми мирні божі люди і нікого не хочемо чіпати, але якщо хто-не-будь зачепить нас, ми станемо не ченцями, а воїнами! Так і скажи! А тепер — прощай! Бо настає наш смертний час!

Жадігер, не дослухавши, розлютився — гримнув:

— Взяти приступом і спалити це кубло! І попіл розвіяти по вітру! А шаманів, котрі залишаться живими, забити в колодки і потягти під Киюв! Ми поженемо їх, як биків, у саме пекло бою! І хай там гинуть від рук своїх же!

10

До вечора і всю ніч мунгали довкола монастиря палили багаття, варили м'ясну сорбу з яловичини та конини, їли, а потім розгрібали жар і на гарячій землі вкладалися спати, накриваючись широкими заяложеними кошмами — і від того земля зберігала тепло аж до ранку.

А боголи в цей час працювали під наглядом молодих аратів. При світлі багать звалили кілька сосон, зробили три пороки і підтягнули до монастиря.

Як тільки зійшло сонце, мунгали, поснідавши прямо з котлів підігрітою юшкою, оточили монастир.

— Бийте пороками! — наказав Жадігер, зупиняючись насупроти воріт на віддалі польоту стріли.

Молоді арати гарапниками підняли з землі полонеників, які лише перед світанком прилягли спочити, і погнали до пороків.

— Бийте! Та сильніше, смердючі свині!

Заляскали гарапники. Добрині удар прийшовся по голові та обличчю — на лобі здулася багрово-синя смуга.

Нехотя загупали тарани. Задвигтіли ворота. З-за монастирської стіни виглянули ченці — пустили кілька стріл, але нікого не влучили, бо над пороками лежав товстий настил із жердин.

Кожен удар тарана відгукувався болем у серці Добрині. Ось як трапилося: власними руками йому доводиться допомагати ворогам плюндрувати рідну землю, вбивати своїх людей! І хоч Калиновий Кут був знищений без його найменшого втручання, він не міг позбутися відчуття провини перед рідними, перед земляками. Адже він був не з ними, а з ворогами! Не бився проти нападників, не випив смертну чашу разом з батьком, матір'ю, братами, а з ворожого стану мовчки спостерігав, як вони гинуть під шаблями чужинців, як палахкотить рідна хата і щезає у вогні, може, навіки його дорогий, миліший за все на світі Калиновий Кут!

Він ледве тримався за шкарубку кору тарана. І це відразу помітили наглядачі. Дошкульні удари один за одним посипалися на його голову.

— Проклятий орусут!

Довго і натужно гупали пороки. Тріщало під їхніми ударами старе дерево. Щоб ченці не висовувалися з-за стін, мунгали посипали їх стрілами. Підпалювачі, ставши за вітром, закидали дахи будівель китатським вогнем, і там уже спалахнули пожежі.

Майже одночасно утворилися проломи в стінах і в брамі. В них з вереском кинулися баатури. Недосвідчені в рукопашному бою ченці не змогли стримати їх — і це був початок кривавого кінця Лисівського монастиря. Мунгали убивали ченців списами, шаблями, шокпарами або вражали стрілами.

Тим часом піднявся вітер — і роздмухав пожежу. Вогонь перекинувся на церкву та дзвіницю. Смолисте дерево зашкварчало і спалахнуло, мов солома. Ті з ченців, хто заховався в будівлях, тепер змушені були вибігати надвір, і тут на них накидалися баатури, зчіплювалися в поєдинках.

До обіду монастир перестав існувати. Все, що могло, згоріти, згоріло. Поранених переможці без жалю добили, а живих, уцілілих кинули до гурту полонеників. Серед них був і ігумен Яків.

— Господи, караєш нас за гріхи наші! — перехрестився він і рясою витер на обличчі кров.

Ліва щока його була розсічена вістрям шаблі. Кров стікала на бороду і на рясу, падала червоними краплинами на холодну осінню землю.

Добриня відірвав шмат сорочки — перев'язав рану.

— Тримайся, отче! Загоїться!

— Все в руці Божій… Дякую, сину.

— Так, все в руці Божій, — погодився Добриня, але тут же важко, з болем,