Читати книгу - "Земля"

Лише одна була їй прихильніша, як усі інші. Се була Докія. Вона прийняла її до себе за щастя і за здоров'я, за поману своєї доньки, що плакала за мамою майже не щодня, відколи опустила її хату і стала під розкази свекрухи й чоловіка, якого, щоправда, не дуже й любила. Докія, отже, забрала її до себе і обіцяла не покидати в тяжкій годині.

Василь запивався тепер, як і перше. Петро ходив на роботу, і його тижнями не було дома, а вона гарувала сама всім дома. До того, ослабла ще більше від часу, як донька пішла від неї; і вона не могла завсіди удержати всього сама своїми руками в відповіднім ладі. Тому, з огляду на свою неміч, на доньку і з самого милосердя над нещастям молодої дівчини, мусив найтися і для неї кутичок у її хаті і найшовся-таки.

Вона одна знала про тайну дівчини. Дівчина призналась їй, але благала майже на колінах, аби вона не зрадила її. Перед ніким, ніким. Михайло сам усе скаже. Прийде час, і він сам скаже. Так урадили.

— Як хочеш, доньцю, — відповіла жінка, — але чи се тобі на добре вийде?

— Добре, добре, — впевняла дівчина.

— Ну, може, й твоя правда! — сказала повна задуми і поваги Докія. — Що твоє має бути, того не візьме тобі ніхто, чи буде хто про се знати, чи ні. То вже правда. Ми з Івонікою задумували звінчати Михайла з Парасинкою; поля наші споювалися разом, неначеб земля сама бажала того, та й ади, що з того? Старий хотів. Марійка хотіла, я хотіла, молоді були б хотіли, але бог не хотів. Усе буде так, як що має бути.

В душі думала ще інакше. Мала те святе переконання, що старі Михайлові ніколи не приймуть такої бідної невістки, як оця нещасна дівчина, їм ніколи не припадала інша до вподоби, крім Парасинки, а хоч би наостанку старий Івоніка пристав на такий вибір сина — він був чоловік добрий і щирий, як кавалок хліба, — то зате Марія не попустить від свого ні за що на світі.

Вона неначе чула, як стара нарікає: «На моїй гірко заробленій землі маю жебрацькі діти годувати? Що вона має? От тоту дранку, що її покриває? Мій син потрібуе ґаздині й потрібує землі!»

Але вона не зраджувала дівчині нічого зі своїх думок, не хотіла вбивати її надії. Її положення було й без того гірке, невідрадне.

Так зажила Анна в Докії, працюючи і ховаючися перед людськими очима. Числила дні до повороту Михайла, а з тим і дні злиднів і горя. Зараз по маневрах мав Михайло вернутися додому і тут остатися два або, може, й три місяці. На святого Михайла мав говорити з татом і мамою.

При війську казав йому один молодий дячок, що його патрон, святий Михайло, се дуже могучий і важний святий і що дуже добре всякі важні справи розпочинати або кінчати в день святого патрона.

Оцей великий день припадав на двадцять першого. Саме тепер було посередині серпня. До приходу Михайлового було ще добрих чотири чи шість неділь. Одначе час скоро збігав. Збіжжя звозилося з поля, тут і там косилося ще дещо — і праця не уставала.

Її головна праця була: носити робітникам харч у поле, доглядати товарний на стернях, поїти її і шити. Вона шила гарно і скоро (се мусила їй сама зависть признати), і завдяки протекції Докії діставала від деяких ґаздинь роботу, і капнув за те десь-не-десь дрібний гріш у руку.

Одного разу пересиджувала Анна знов із товаром у полі й шила. Сиділа під якоюсь самітною деревиною, під деревиною, що її колись на знак межі засадив хтось он тут, і шила якусь чужу мужеську сорочку. Її уста склалися мимоволі до суму, а на лиці малювалася турбота. Переживала дійсно гіркі дні. Вчора переказувала їй мама через старого Петра, аби забігла додому, бо має їй щось важного переказати. А вона знала, чого мама від неї хоче і що її там жде, коли піде.

Не хотіла йти. Мама буде домагатися грошей, а коли вона не дасть, наб'є і нажене.

«Як знаєш для чужих робити, то знаєш і гроші прятати!» — були звичайні її докірливі слова, а відтак наступала обида.

Але їй було вже доволі того. Вже не ставало сили зносити всяке збиткування, чула себе до крайності ослабленою. Не могла не раз і кусника хліба проковтнути, хоч голод так і не переставав їй дошкулювати, А все через гризоту і плачі. З усіх боків стрічала цікаві очі, а перешіптування жінок, коли показалася між них, не мало кінця, і їй було вже найприкріше. А між ними знаходилися такі, котрим замолоду ані на волос ліпше не велося, одначе які були строгі й немилосердні! А вже найбільше дотикали її насмішки Маріїні, про які дізнавалася все через Докію.

— Адіть, адітьі — розводилася перед Докією. — У святого Івана чинилася така божа, неначеб не дивилася в житті на що інше, як на святі ікони, а тепер показалося, що їй було в голові!

Докія боронила її, а врешті, хто годен усі язики в обмові застановити? До того, Домніка причинювалася чимало до роздразнення тої жінки проти неї. Так, бодай, впевняла її Докія.

— Аби позір від себе відвернути, обмовляє інших, — говорила, — гадає, що тим примкне губи людям, що знають, як вона справувалася в службі у жида. (Тут сплюнула). Я лише дивуюся, що Марійка тримає з нею компанію. Се така хитрунка й шахрайка, якої світ не бачив. Волоска одного задурно не дасть. Віддалася за боввана, а в її хаті, як у склепі, всього. Всього понашахровувала. Вже й обі вдовиці, старі, он ті, білі, сусіди Марійчині, дивуються не рад її лакомству до всього, та проте язиком своїм обмотає кожного, як павутина, і здобуває на свій бік.

Усе те боліло й підгризало молоду дівчину без устанку. Її честь, її дівоча честь, яку здобула собі довгою службою у своєї пані, тепер розвіялася, немов із вітром полетіла. Чула себе такою самітною й опущеною всіма, такою пригнобленою, мов справдішня злочинниця.

«Коби хоч він тут був! — мовляла чимало разів до свого серця. — Коби хоч він тут був, усе було б інакше! Нехай би й мовчав, ще й цілий рік нехай би мовчав, я б уже ждала, лише нехай би тут раз був!»

— Ти не посмієш мені на ніщо