Читати книгу - "Буремний Перевал"

— То хто ж тоді, містере Кеннет? — нетерпляче спитала я.

— Гіндлі Ерншо! Ваш давній друг Гіндлі, — відповів він, — а мій непутящий приятель; хоча останнім часом він надто здичавів, як на мене. Отак! Я ж казав, без мокроти не обійдеться. Заспокойтеся! Він умер так само, як жив: п'янющий як чіп. Бідний хлопець! Мені теж його шкода. Нелегко втрачати давніх друзів; хоч він міг чорт зна-що втнути, та й я натерпівся від його вибриків. Йому ще й двадцять сім не сповнилося; не старший за вас. Та хто б повірив, що ви з ним однолітки?

Зізнаюся, ця новина завдала мені тяжчого удару, ніж смерть місіс Лінтон: давні спогади заворушились у серці; і, сівши на ґанок, я побивалася, мов за кревним родичем, й попросила містера Кеннета, щоб він звелів іншій служниці провести його до хазяїна. Я не могла позбутися сумніву — чи помер він власною смертю? І що б я не робила, ця думка не полишала мене; вона так мене змучила, що я зрештою наважилася попросити в хазяїна дозволу піти до Буремного Перевалу — віддати останню шану померлому й подбати про похорон. Містер Лінтон спочатку не хотів мене відпускати, та я сказала, що небіжчик лежить там сам, усіма покинутий, і я маю прислужитися своєму молочному братові й колишньому хазяїну так само, як нинішньому; та ще нагадала, що малий Гортон — племінник його покійної дружини, і, за відсутності ближчих родичів, містер Лінтон має ним опікуватися: йому слід було б — і навіть конче потрібно — поцікавитися станом маєтку та подальшими намірами свого шваґра. Хазяїн на той час був не в змозі займатися такими справами і порадив мені звернутися до адвоката. Його адвокат вів також і справи Гіндлі Ерншо; я пішла до селища й попросила а його піти зі мною. Він похитав головою і мовив, що Гіткліфа краще не чіпати, а Гортон, по правді кажучи, залишився У жебраком.

— Його батько помер у боргах, — мовив він, — уся власність віддана в заставу, і єдине, що лишається спадкоємцеві,— це можливість пробудити співчуття у серці кредитора, щоб той поставився до нього людяніше.

Прийшовши до Перевалу, я пояснила, що хочу пересвідчитися, чи все робиться як належить; і Джозеф, якому, вочевидь, доводилося скрутно, відверто зрадів моїй появі. Містер Гіткліф сказав, що, як на нього, мені тут нема чого робити; та якщо вже мені так треба, я можу лишитись і простежити за підготуванням до похорону.

— Як уже на те пішло, — завважив він, — слід було б закопати цього бовдура на перехресті, без усіляких там церемоній. Варто було мені вчора по обіді лишити його самого хвилин на десять, як він позамикав од мене двері й усю ніч пиячив, поки не допився до смерті! Вранці ми виламали двері, бо почули, що він хропе, мов коняка; отут він і лежав, на лаві, і не прокинувся б, хоч шкуру з нього злупи. Я послав по Кеннета, і він прийшов; та лише тоді, коли ця скотина вже обернулася на падло: він уже і вмер, і задубів, тож сама розумієш — більш здіймати переполох було ні з чого!

Старий підтвердив його слова, та до себе пробурмотів:

— Ма'ть, нічо' б Гіткліфу не трафилося, якби він сам пішов до лікаря! Я б хазяїнові ліпше підсобив: аж ніяк він не був мертвий, коли я пішов, ні…

Я наполягла, щоб похорон був пристойним. Містер Гіткліф сказав, що це теж мій власний клопіт: він лише бажає мені не забувати, що гроші на всю цю виставу йдуть із його кишені. Він поводивсь так само жорстоко й недбало, як завжди, не виявляв ні радощів, ні смутку, — лише мовчазну втіху, мов після завершення важкої роботи. Певної миті я й справді побачила на його обличчі тріумфальний вираз: це було саме тоді, коли з будинку виносили труну. В нього вистачило лицемірства, щоб удавати скорботу; і, перш ніж піти з Гортоном за труною, він підняв нещасну дитину над столом і промимрив із дивною насолодою: «Тепер, любий хлопчику, ти мій! І побачимо, чи виросте одне дерево таким кривим, як інше, коли його зігне той самий вітер!» Малий простодушно втішався з його слів: він бавився бакенбардами Гіткліфа і гладив його по щоці. Та я, розгадавши зміст сказаного, напрямки мовила:

— Хлопчик піде зі мною до Грейнджу, сер. Ні на що у світі ви не маєте менше прав, аніж на нього!

— Це Лінтон так каже? — спитав він.

— Звичайно: він наказав мені забрати дитину, — відповіла я.

— Гаразд, — сказав цей мерзотник. — Не будемо сперечатися зараз; та мені все одно хочеться подбати про якесь юне створіння, тож скажи своєму хазяїнові, що тільки-но він спробує відняти в мене цього хлопця, я візьму замість нього свого власного сина. Я і Гортона просто так не віддам; але того вже будь-що дістану, не сумнівайтеся! Так і передай своєму хазяїнові.

Цього натяку було досить, щоб зв'язати нам руки. Повернувшись додому, я розповіла хазяїнові про суть нашої розмови; і Едгар Лінтон, якого доля племінника і спершу не надто цікавила, не захотів втручатися до цієї справи. Щоправда, не думаю, що з його втручання був би хоч якийсь зиск.

Гість став тепер хазяїном Буремного Перевалу: він міцно заволодів маєтком і довів адвокатові — який, у свою чергу, довів це містеру Лінтону, — що Гіндлі Ерншо заставив усі свої землі до останнього ярда, бо став запеклим картярем і потребував грошей, аби вдовольняти свою пристрасть; а він, Гіткліф, був його кредитором. Таким чином Гортон, що мав би стати першим джентльменом у наших краях, потрапив у цілковиту залежність од ворога свого батька і живе у рідній домівці, як слуга — хіба що не отримує платні,— не здатний захистити свої права, бо не має жодного друга і не підозрює, як жорстоко його упосліджено.

Розділ вісімнадцятий

Дванадцять років (продовжила оповідь місіс Дін), що минули з тієї сумної пори, були найщасливішими роками мого життя: найбільші клопоти були, як наша маленька леді трохи занедужає — та через це проходять усі діти, багаті чи бідні.

Щодо всього іншого, то після перших шести місяців вона росла, мов ялинка, і вже вміла ходити і розмовляти — по-своєму — ще до того, як удруге зацвів верес над могилою місіс Лінтон. То був крихітний промінчик сонця, що освітлював самотній дім. Вона росла справжньою красунею, з темними очима Ерншо, але з білою, як в усіх