Читати книгу - "Буремний Перевал"

Лінтонів, шкірою, тонкими рисами обличчя і світлим хвилястим волоссям. Дівчинка росла жвавою й задерикуватою, але без жорстокості, а серце мала напрочуд чуйне і палке. Своєю вдатністю до сильних почуттів вона нагадувала матір, та все ж не була подібною до неї, бо вміла бути м'якою й покірливою, мов голубка, голос мала ніжний, а погляд — мрійливий; її гнів ніколи не клекотів, а любов — не вирувала: вона була глибока й ніжна. Проте треба визнати, що мала вона й деякі вади: одна з них була зухвалість, а друга — вередливість, що завжди є у розбещених дітях — добрих чи злих. Якщо комусь зі слуг траплялось її розсердити, одразу ж починалось: «Я скажу татові!» І якщо батько дорікав їй хоч одним поглядом, то було вже страх яке горе; думаю, він за все життя не сказав їй жодного різкого слова. Він взяв освіту доньки цілком у свої руки й перетворив її на справді приємне заняття. На щастя, допитливість і гострий розум зробили з неї здібну ученицю: вона вчилася швидко й була жадібна до знань, віддаючи належне батьковому хисту до вчителювання.

До тринадцяти років вона ніколи не виходила за паркову браму сама. Містер Едгар Лінтон брав її з собою на прогулянку — на милю-дві, не далі,— але це траплялося рідко, а супроводжувати її комусь іншому він не довіряв. Гімертон був для неї незнаною чужиною, церква — єдиною будівлею, окрім її власного дому, за двері якої їй доводилося вступити. Буремний Перевал і містер Гіткліф не існували для неї; вона була справжньою самітницею, і, здавалося, це її задовольняло. Щоправда, іноді, роздивляючись краєвид за вікном своєї кімнати, вона питала мене:

— Неллі, коли мені можна буде піднятися на вершину отого пагорба? Я хочу знати, що за ним — море?

— Ні, міс Кеті,— відповідала я, — там знову пагорби, такі ж, як цей.

— А якими здаються ці золотаві скелі, коли стоїш під ними? — спитала вона іншого разу.

Крутий схил Пеністон-Крегу приваблював її найбільше, особливо коли призахідне сонце падало на нього і на сусідні вершини, а все навколо ховалося в тіні. Я пояснила, що це голі кам'яні брили, і землі між ними ледве вистачає, щоб зростити таке-сяке хирляве деревце.

— А чому вони такі осяйні ще довго після того, як тут уже стемніє? — допитувалася вона.

— Бо там набагато вище, ніж тут у нас, — відповідала я, — і вам на них не піднятися, вони надто високі й круті. Взимку мороз приходить туди раніше, ніж до нас; у розпалі літа я навіть знайшла сніг у тій чорній провалині на північно-східному боці!

— О, ти бувала там! — захоплено вигукнула вона. — Отже, і я зможу туди піти, коли виросту. А тато там бував, Неллі?

— На щастя, мати Лінтона вмерла — квапливо відповіла я, — що те місце негоже для прогулянки. Поля, де ви гуляєте з ним, аж як миліші! А парк Трашкрос-Грейнджу — найліпша місцинка на світі.

— Парк я знаю, а гори — ні,— промимрила вона до себе. — І мені дуже хотілося б поглянути на все довкола з найвищої вершини; мій маленький поні Мінні колись домчить мене і туди. Одна зі служниць якось обмовилася про «Печеру фей» і Кеті загорілося там побувати. Вона не давала спокою містеру Лінтону, і той пообіцяв, що дозволить їй цю мандрівку, коли вона постаршає. Але міс Катрина лічила свій вік місяцями, і питання: «Ну як, я вже досить велика, щоб піти на Пеністон-Крег?» — не полишало її вуст. Звивистий шлях, що вів у гори, пролягав поблизу Буремного Перевалу. Едгар не міг наважитися на таку подорож і тому незмінно давав доньці одну й ту саму відповідь: «Ні, люба, ще рано».

Я вже згадувала, що місіс Гіткліф прожила трохи більше дванадцяти років після того, як покинула чоловіка. У їхній сім'ї ніхто не відзначався міцним здоров'ям: і їй, і Едгарові бракувало життєвої снаги, притаманної тутешнім жителям. На що вона хворіла востаннє, я не знаю; мабуть, обох звела в могилу та сама недуга — подібна до гарячки, вона підкрадається повільно, та є невиліковною і дедалі швидше висотує з людини життя. Ізабелла написала братові, що вже чотири місяці як хвора й усвідомлює, який на неї чекає кінець, і попросила його приїхати, якщо це можливо; бо їй треба владнати чимало справ, і вона хоче попрощатися з ним і віддати йому Лінтона. Вона сподівалася, що хлопчика в нього не заберуть, як не забрали в неї; батько Лінтона, намагалася вона переконати себе, не схоче взяти на свої плечі такий тягар, як утримання та виховання дитини. Мій хазяїн, не вагаючись ні хвилини, згодився на сестрине прохання; він неохоче виїздив із дому на звичайні запрошення, та на це відгукнувся відразу ж. Він наказав мені не зводити очей із Катрини і кілька разів повторив, що їй не слід виходити за межі парку, хоч би й у моєму супроводі; те, що дівчинка може вийти сама, йому навіть не спадало на думку.

Його не було три тижні. Перші кілька днів Кеті сиділа в кутку бібліотеки, така засмучена, що не могла ні читати, ні забавлятися; у такому спокійному стані вона не завдавала мені клопотів. Та невдовзі цей стан змінився нетерплячим і вередливим нудьгуванням, а я була надто заклопотана, та, А зрештою, не така вже й молоденька, щоб витанцьовувати навколо неї, і тому віднайшла засіб, що давав малій змогу розважатися самій: я відправляла її прогулятися парком — часом пішки, а часом і верхи на поні — і терпляче вислуховувала її розповіді про справжні й вигадані пригоди, що сталися з нею під час подорожі.

Літо буяло у всій своїй красі, і вона настільки вподобала ці самотні прогулянки, що іноді пропадала до самого чаю, і тоді на її казкові оповіді не вистачало й цілого вечора. Я не боялася, що вона випурхне на волю: ворота були надійно замкнені, до того ж мені здавалося, що вона навряд чи наважиться вийти сама, навіть якби вони стояли відчинені. На лихо, така довірливість мені, як то кажуть, вилізла боком. Якось Катрина прибігла до мене о восьмій ранку і сказала, що вона сьогодні — арабський купець, що вирушає зі своїм караваном до пустелі, і я мушу дати їй усякого їства для неї та її худобини: коня і трьох верблюдів, тобто для великого хорта і двох пойнтерів. Я зібрала чималий запас ласощів і поскладала все до кошика при сідлі.