Читати книгу - "Хранителі"

що там трапилося. Сусідські діти вчора після школи поїхали туди на велосипедах, але ніяких понівечених трупів там не побачили, щоправда, зауважили, що в зоосадку тварин поменшало. І шотландського поні не виявилося. А працівники парку наче води в рот набрали.

«А якщо і в Оріндж-парк-ейкерс сновигають такі психи?» — подумала Трейсі. Раптом їй спало на думку, що ті маніяки, які вбивають котів просто заради задоволення, можуть перейти і на коней.

Трейсі заціпеніла від страху, подумавши, що Добряк зараз у стайні однісінький, як перст.

З якоїсь причини довкола неї запанувала мертва тиша.

Насправжки стало тихіше. Коники перестали сюрчати, а жаби — кумкати.

Хмари-кораблі заякорились у небі, і Трейсі здалося, що сама ніч замерзла у холодному місячному сяйві.

У кущах щось ворухнулося.

Більшу частину величезного маєтку займав газон, де були акуратно висаджені кілька груп рослин — здебільшого терміналії, палісандри, кілька коралових дерев. Також там були клумби з азаліями, кущі цеанотусів та текомарії капської.

Трейсі виразно чула, як у кущах щось зашурхотіло — хтось похапцем продирався крізь них. Але коли дівчинка увімкнула ліхтарик і освітила зарості навколо, то нічого не побачила.

Знову все затихло в якомусь очікуванні.

Трейсі подумала, що слід розбудити батька і вже піти сюди разом із ним або лягти спати, а завтра вранці самій усе перевірити. А якщо там, у кущах, звичайнісінький койот? В такому разі їй нічого не загрожує. Хоч голодний койот міг напасти на дуже малу дитину, але він злякається будь-кого на зріст як Трейсі. Окрім того, вона переживала за свого шляхетного Добряка і не хотіла втрачати час. Треба було впевнитися, що з конем все гаразд.

Увімкнувши ліхтарик, щоб не наступити на ще одного дохлого кота, Трейсі попрямувала до стаєнь. Через кілька кроків вона знову почула якийсь шурхіт і навіть гірше — зловісне гарчання, геть не схоже на ті звуки, що видають тварини.

Трейсі повернулася і вже хотіла бігти в будинок, аж нараз у стайні жалібно заіржав Добряк, а тоді забив копитами об дерев’яні стіни. Трейсі уявила маніяка, який зі зловісною гримасою наближається до коня зі своїми страхітливими знаряддями для катувань. Вона не так боялася за себе, як за свого улюбленця — батька майбутніх чемпіонів, тому й стрімголов кинулася на порятунок.

Бідолаха Добряк ще сильніше забив копитами в стіни, і цей звук гучно відлунював у нічному повітрі, нагадуючи громовицю.

Коли до стайні залишалося близько п’ятнадцяти метрів, Трейсі знову почула дивне нутряне гарчання і зрозуміла, що ззаду за нею щось женеться. Послизнувшись на вологій траві, вона зупинилася і, розвернувшись, здійняла ліхтарик.

На неї мчало якесь породження пекла.

Воно люто і якось божевільно вило.

Ліхтарик не допоміг Трейсі чітко роздивитися нападника. Ліхтарик смикнувся в її руці, та й місяць саме сховався за хмару; крім того, розлючена істота наближалася дуже швидко, а Трейсі була настільки налякана, що їй було не до роздивлянь. Вона зрозуміла лише одне: таке створіння бачить уперше. Трейсі здалося, що в істоти темна голова неправильної форми з асиметричними впадинами і ґулями, велетенськими щелепами, повними кривих гострих зубів, і очі кольору бурштину, що світилися у промені ліхтарика, наче котячі чи собачі очі у світлі фар.

Трейсі закричала.

Нападник знову заверещав і стрибнув на неї.

Він так сильно штовхнув Трейсі, що забив їй памороки. Ліхтарик випав з її рук і покотився газоном. Трейсі впала, а істота стрибнула на неї, і вони покотилися у сторону конюшні. Трейсі у відчаї била потвору своїми маленькими кулачками, поки не відчула, як та запускає свої кігті їй у правий бік. Істота стояла над нею з відкритою пащею, і в її гарячому смердючому диханні змішався запах крові, гнилі і ще чогось значно огиднішого. Трейсі відчула, що потвора ось-ось ввіп’ється їй у горло. «Господи, воно хоче вбити мене. Я помру, як ота кішка», — подумала дівчинка. Вона вже прощалася з життям, але ошалілий від страху Добряк, до якого було менше п’ятнадцяти метрів, вибив стулку дверей конюшні, яку було зачинено на засув, і в паніці побіг просто на них.

За мить він заіржав і став дибки, наче хотів їх розтоптати.

Потвора знову верескнула, але не від люті, а від здивування і страху. Відпустивши Трейсі, вона метнулася вбік, щоб врятуватися від копит Добряка.

Копита Добряка опустилися буквально за кілька сантиметрів від голови дівчинки, потім кінь знову став дибки, перебираючи передніми ногами і продовжуючи іржати. Дівчинка зрозуміла, що з переляку він може випадково розтрощити їй череп. Тож вона перекотилася вбік подалі від коня та створіння з бурштиновими очима, яке кудись ділося у темряві.

Добряк продовжував зводитись дибки й іржати, Трейсі теж верещала, по всій околиці завалували собаки, а в будинку увімкнули світло, даючи їй надію на порятунок. Але дівчинка відчувала, що нападник не збирається здаватися і, мабуть, уже обходить ошалілого від страху жеребця, щоб знову напасти на неї. Трейсі чула його чи то гарчання, чи то сичання і розуміла, що перш ніж вона встигне добігти до будинку, потвора знову повалить її на землю, тому дівчинка поповзла до коюшні з наміром заховатися в одному з порожніх стійл.

— Господи, Господи… — примовляла Трейсі.

Дві стулки голландських дверей стійла були надійно зачинені на шпінгалет, а ще один шпінгалет з’єднував їх із рамою. Відкривши його, Трейсі розчинила стулки, забігла у пропахлу сіном темряву і, зачинивши за собою двері, стала що було сил тягнути їх на себе.