Читати книгу - "Хранителі"

207
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 170
Перейти на сторінку:

Миттю пізніше нападник врізався у двері знадвору, намагаючись вибити їх, проте йому заважала рама. Двері відчинялися лише назовні. Трейсі сподівалася, що потвора з бурштиновими очима не зможе зметикувати, як відчиняються двері.

Але вона зметикувала…

(«Господи, чому воно не настільки дурне, наскільки огидне?!» — думала Трейсі)

…двічі вдарившись об раму, створіння припинило вибивати двері й почало тягнути їх на себе, заледве не вирвавши їх із рук Трейсі.

Їй хотілося покликати на допомогу, але потрібно було берегти енергію для того, щоб ще міцніше впертися ногами в підлогу і тримати двері. Поки створіння з пекла борюкалося з ними, гуркіт надовкола стояв просто несусвітній. На щастя, Добряк досі час від часу голосно іржав, а нападник верещав одночасно тваринним і людським голосом, тому тато швидко зрозуміє, куди йому бігти.

Раптом двері різко прочинилися на кілька сантиметрів. Трейсі зойкнула і знову зачинила їх.

За мить потворі вдалося відчинити їх майже наполовину. Дівчинка програвала. Просвіт між стулками дверей усе ширшав і ширшав, і вона вже бачила темний контур потворної морди. Гострі зуби тьмяно блищали, а бурштинові очі вже не світилися так яскраво. Потвора шипіла і гарчала на Трейсі, а їдкий сморід перебивав запах соломи.

Трейсі стогнала від жаху і зневіри, з усіх своїх сил намагаючись утримати двері, а вони попри те відчинялися — сантиметр за сантиметром.

Серце дівчинки калатало так сильно, що вона навіть до пуття не розчула перший постріл з рушниці. І тільки коли пролунав другий, Трейсі зрозуміла, що на допомогу приспів тато, прихопивши свою 12-каліберну.

Двері з грюком зачинилися перед самим її носом, коли наляканий пострілами нападник відпустив їх. Трейсі з усіх сил продовжувала тримати двері.

Потім їй спало на гадку, що в цьому рейваху татові може здатися, начебто в усьому винний Добряк, що він сказився чи щось таке, тому вона вигукнула з конюшні:

— Не стріляй в Добряка! Не стріляй в коня!

Постріли стихли, і Трейсі одразу ж відчула себе дурепою за те, що могла подумати так про свого тата. Він був обачливим, особливо із зарядженою зброєю, і завжди давав попереджувальний постріл, доки не прояснив ситуацію. Найімовірніше, він просто стріляв кудись по кущах.

Напевне, з Добряком усе гаразд, а чудовисько із бурштиновими очима, мабуть, уже мчить, аж гай шумить, до пагорбів чи каньйонів, звідки воно з’явилося…

(«Що ж це таке було?»)

…і цей жах припинився.

Трейсі почула тупіт, а за мить і голос тата, котрий кликав її.

Вона штовхнула двері й побачила, як він біжить назустріч їй у синіх піжамних штанях і з рушницею напоготові. Він був босоніж. Мама також поспішала за татом, вдягнута у коротку жовту нічну сорочку і з ліхтариком у руці.

На пагорку стояв Добряк — батько майбутніх чемпіонів. Він не постраждав і вже встиг заспокоїтися.

Побачивши коня, Трейсі не могла стримати сліз і вибігла зі стайні, щоб зблизька глянути на нього. Проте не встигла вона пробігти і кількох метрів, як відчула дуже гострий біль у правому боці. В неї раптом запаморочилося в голові. Дівчинка похитнулася і впала. Помацавши бік, вона відчула щось липке і зрозуміла, що це кров. Трейсі згадала пазурі, які та потвора запустила в неї в ту мить, коли Добряк, налякавши нападника, вибіг зі стайні. Десь здалеку до неї долинув її власний голос:

— Хороша конячка… хороша конячка…

Тато присів біля неї.

— Сонце, що, до дідька, тут трапилося?

Мати також була поряд.

Тато помітив кров.

— Викликай «швидку»!

Мати не звикла вагатися чи істерити у критичній ситуації, тому одразу ж обернулася і побігла назад у будинок.

Трейсі втрачала свідомість. Її очі затягувало темрявою. Але це була не нічна темрява; вона не лякала Трейсі, а навпаки, заспокоювала.

— Донечко, — промовив тато, торкаючись її рани.

Трейсі пробелькотіла слабким голосом, не знаючи, що сказати, бо починала трохи марити:

— Пам’ятаєш, коли я була геть малою… я думала, що… у моїй шафі живе якесь чудовисько… вночі?

Батько схвильовано насупився.

— Сонце, напевно, тобі краще не рухатися і помовчати.

Втрачаючи свідомість, Трейсі серйозним тоном, який одночасно злякав і насмішив її, промовила:

— Ну… Гадаю, то був бука, який мешкав у шафі в сусідньому будинку… він навсправжки існував… і він повернувся.

9

О четвертій двадцять ранку в середу, всього за кілька годин після випадку в будинку Кішенів, Лемюел Джонсон приїхав у лікарню Святого Йосипа в Орінджі. Він прямував до палати, в якій лежала Трейсі Кішен. Хоча він і поспішав, але шериф Волт Гайнс його випередив. Той уже стояв у коридорі, схилившись над молодим лікарем у зеленому комбінезоні хірурга та білому халаті. Здавалося, вони про щось тихенько сперечаються.

Кризова група АНБ по Банодайну перевіряла всі відділки окружної поліції, в тому числі й поліцейський відділок у місті Оріндж, до юрисдикції якого належав будинок Кішенів. Керівник групи, якому випало чергувати у нічну зміну, зателефонував Лему додому і розповів про нічну пригоду, оскільки вона вписувалася у ланцюжок пов’язаних із втечею з Банодайна інцидентів.

— Це не твоя

1 ... 58 59 60 ... 170
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хранителі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хранителі"