Читати книгу - "Віннету ІІ"

і вислав загін по пораненого вождя, а може, це команчі, які виїхали на розвідку. Та коли й так, нам нема чого боятися, команчі обмежаться тим, що запитають нас, чи не бачили ми апачів, і негайно заберуться геть, коли ми скажемо, що не бачили.

— Мені здається, що вони налаштовані не надто мирно, — зауважив Вірна Смерть. — Я б вам радив щонайшвидше підготуватися до оборони.

— Ми вже готові. Кожен тут знає, що йому робити в разі наближення червоношкірих. Дивіться! Он полем біжить чоловік. Зараз він сяде на коня і помчить до пастухів. Не мине й десяти хвилин, як пастухи заженуть стада до обори. Двоє з них будуть стерегти коней, решта — битися з індіанцями. Мої люди досконало орудують ласо, запевняю вас, це страшна зброя в їхніх руках, та й рушниці їхні б’ють далі і точніше, ніж старі хлопавки червоношкірих. Тому ми не боїмося ні півсотні, ні сотні нападників. До того ж ми можемо сховатися в «Естансії-дель-Кабальєро», а через ці стіни не зможе проникнути жоден дикун. У крайньому разі я сподіваюся на вашу допомогу. Вас п’ятеро бувалих воїнів, я теж на дещо здатен та ще вісім слуг — всього нас буде чотирнадцять готових постояти за себе чоловіків. Хотів би я побачити індіанця, який наважиться висадити ворота! Ні, сеньйори, на штурм вони не зважаться. Червоношкірі подзвонять у дзвін, розпитають про апачів і дадуть нам спокій. Як тільки команчі зустрінуть біля воріт чотирнадцять добре озброєних чоловіків, вони відразу принишкнуть. Ніякої небезпеки немає!

На обличчі Вірної Смерті з’явився сумнів, він явно був не настільки переконаний у нашій безпеці, як його друг. Вестмен струсонув головою і сказав:

— Мені все ж здається, що небезпека є, і чимала. Я цілком певен, що до нас завітали не апачі, а команчі. Що вони тут забули? Навіщо висилати на розвідку цілий загін, та ще й туди, де немає ворога? Чому вони не шукають сліди апачів у прерії, а приїхали сюди? Розпитати нас? Ні, у них інше на думці. Їм потрібен поранений вождь апачів, якого ви переховуєте.

— Вони не знають про нього. Хто міг їм видати нашу таємницю?

— Ґібсон, той самий негідник, якого ми переслідуємо і якого ви так люб’язно прийняли. Ви самі показали йому апача, а він, не замислюючись, розповів усе команчам, щоб завоювати їхню прихильність. Я анітрохи не сумніваюся, що вас зрадив саме він.

— Може, й так. Але в такому разі команчі спробують примусити нас видати їм пораненого.

— Так воно й буде. Команчі від свого не відступляться. Що думаєте робити?

— Я не буду нікого видавати! Мій друг Віннету довірив мені життя старого вождя, і я ніколи не вчиню такої підлості! Ми будемо боротися!

— Ви ризикуєте життям! Півсотні червоношкірих нам справді нічого не зроблять, але вони приведуть підмогу, і тоді фортеця не встоїть.

— На все воля божа. Як би все не склалося, але я дотримаю слова, яке дав Віннету.

Розчулений вестмен урочисто потиснув руку сеньйорові Атанасіо і вимовив:

— Ви — справжня людина честі, сеньйоре, і можете розраховувати на нашу допомогу. Вождь команчів — мій друг, і, може, це допоможе мені врятувати життя і нам, і кільком десяткам червоношкірих. Сподіваюся, ви не вчинили подвійної помилки й не показали Ґібсонові потайні двері?

— Ні, сеньйоре.

— Чудово. Поки червоношкірі не знають про потайний хід, ми можемо захищатися. Але досить розмов, час братися до зброї.

Поки я купався в річці, моїм товаришам виділили кімнати і вони вже встигли віднести туди всі свої пожитки. Не гаючи часу, ми спустилися вниз. Знімаючи зі стіни свою стару рушницю, я визирнув у вузьке вікно-бійницю. Загін індіанців виїжджав із-за дерев, прямуючи до броду. Через мить вони вже були на другому березі і мчали до «Естансії-дель-Кабальєро». Видовище було страхітливе: розписані бойовими фарбами команчі наближалися у грізному мовчанні, замість того щоб вити і кричати, як це зазвичай роблять червоношкірі у спокійний час. Тільки в їхнього вождя, який скакав попереду, у руках була рушниця, інші були озброєні списами, луками і стрілами. Дехто тягнув за собою довгі жердини, які я в перший момент переплутав з опорами для вігвамів. Але вже за мить, здогадавшись, що вони задумали, я прожогом вискочив за двері. У коридорі я зіткнувся з вестменом, який вибігав зі своєї кімнати.

— Увага! — крикнув вестмен. — Вони привезли з собою стовбури дерев, щоб по них, як по сходах, видертися на стіни! Всі нагору! Швидко!

Однак швидко не вийшло. Слуги перебували поверхом нижче і зібрати їх виявилося не настільки просто, як здавалося. Та й ми самі, кинувшись нагору, зіткнулися з сеньйором Атанасіо та двома дамами, які, дізнавшись про напад команчів, у паніці вибігли зі своїх кімнат. Нам довелося витратити кілька хвилин на те, щоб хоч якось заспокоїти переляканих жінок, і коли ми нарешті вибралися на дах, індіанці вже дерлися на нього з усіх боків із неймовірною швидкістю. Зволікання стало згубним для нас: ми стояли в оточенні команчів і зупинити їх можна було, тільки відкривши вогонь. Завадити їм видертися нагору ми вже не могли.

— Ми повинні виграти час! — тихо вимовив Вірна Смерть і наказав: — Цільтеся в них із рушниць! Не дозволяйте їм зробити ні кроку вперед!

Поки і ми, й команчі мовчки розглядали одні одних, я швидко перерахував нападників. П’ятдесят два воїни стояли нерухомо на краю даху, стискаючи в руках луки і стріли. Мабуть, списи вони залишили внизу, щоб довгі держаки не заважали дертися через стіни. Червоношкірі застали нас зненацька і, хоча й не наважувалися кинутися в атаку, почувалися господарями становища.

Кабальєро зібрався з духом, виступив уперед і заговорив мішаниною з іспано-англо-індіанських слів, якою послуговуються у тих краях:

— Що загубили червоношкірі воїни в моєму домі? Чому вони увійшли, не запитавши мого дозволу?

Ватажок, який досі тримав рушницю на плечі, взяв її в руки, зробив крок уперед і зухвало