Читати книгу - "Брама"

філіжанку кави у «Блакитному пеклі» (п’ять доларів, але в періоди застою там зазвичай наливали безкоштовно). Вона криво посміхнулася до мене, навіть не відриваючись від карт.

У «Блакитному пеклі» сиділа Луїза Форенд. Вона пила суміш ракетного палива з водою… ну, насправді то було не ракетне паливо, а старе добре біле віскі, що його варили з якоїсь сировини, котру вирощували в гідропонних контейнерах. ­Луїза підвела голову, привітно усміхаючись. Я сів біля неї.

Раптом я зрозумів, що ця жінка почувається досить самот­ньою, хоча на це немає причин. Вона була… ну, я точно не знав, що з нею — але вона здавалася найбільш безпечною, гідною і невибагливою людиною у Брамі. Усі інші або хотіли від мене того, чого я не мав, або не хотіли брати, коли я пропонував. Луїза зовсім інша. Вона щонайменше на десять років старша за мене і дуже вродлива.

Як і я, вона носила лише щоденний одяг Корпорації: короткі комбінезони у трьох моделях непривабливого кольору. Однак вона перешила його для себе, перетворивши на обтяжні шорти, сукню з оголеною талією і відкритий топік. Я збагнув, що Луїза помітила, як я на неї дивлюсь. Мені раптом стало ніяково.

— Маєш гарний вигляд, — промовив я.

— Дякую, Робе. Усе оригінальне, — похвалилася Луїза, осміхаючись. — Ніколи не могла собі дозволити щось інше.

— Тобі й не потрібне те, чого ти ніколи не мала, — чесно сказав я і Форенд змінила тему:

— Корабель прибуває, — сказала вона. — Подейкують, його довгенько не було.

ЗВІТ ПРО РЕЙС

Корабель A3-7, рейс 022D55. Екіпаж: С. Ріґні, Е. Цянь, M. Зіндлер.

Час у дорозі — 18 днів 0 год. Місцезнаходження — поблизу Ксі Пегаса А.

Короткий опис: «Ми наблизилися до низької орбіти маленької планети на відстані приблизно 9 а.о. від головної зірки. Планета вкрита кригою, але ми виявили випромінювання гічі у точці біля екватора. Ріґні та Мері Зіндлер висадилися неподалік звідти і, долаючи труднощі — місцевість була гористою — пробралися до теплої місцини, де був металевий купол. Усередині його знайшлося кілька артефактів гічі, включно з двома порожніми посадковими модулями, побутовою технікою невідомого призначення та нагрівальною спіраллю. Ми успішно транспортували дрібні предмети до судна. Нагрівальну спіраль не вдалося вимкнути, але ми знизили температуру і помістили її у наш посадковий модуль. Та навіть зваживши на це, Мері й Цянь потерпали від серйозного зневоднення і на момент прибуття запали в кому».

Оцінка Корпорації: Нагрівальну спіраль досліджено й перероблено. Екіпаж отримав винагороду в розмірі 3 000 000 доларів без урахування відсотків. Інші артефакти ще недостатньою мірою вивчені. У випадку подальшої розвідки призначається винагорода у розмірі 25 000 доларів/кг, усього — 675 000 доларів.

Ну, я знав, що це означало для Луїзи і пояснювало, чому вона сиділа у «Блакитному пеклі» замість спати. Я знав, що вона хвилюється за доньку, але не зациклюється на цьому.

Також Луїза дуже добре ставилася до професії проспектора. Вона боялася літати, і це було зрозуміло. Утім, страх не заважав їй вирушати в рейс, і я її поважав. Вона досі чекала на повернення когось із рідних до того, як зареєструватися на політ згідно з їхньою домовленістю, тому хай хто повернеться, на нього завжди чекає котрийсь із родичів.

Луїза трохи розповіла їхню історію. Вони жили (якщо це можна назвати життям) у «пастках для туристів»[9] на Вісі Венери, радше виживали, перебиваючись сяк-так, на заробітках, які зазвичай одержували на крейсерах. Там добре платили, але була дуже жорстка конкуренція. Я дізнався, що протягом певного часу Форенди влаштовували шоу в нічному клубі: пісні, танці, комедійні номери, і зрозумів, що це не так уже й погано за венеріанськими стандартами. Проте, на кількох туристів зліталася сила-силенна яструбів у надії вирвати свій шмат м’яса, чого на всіх просто не вистачало. Сесс та їхній син (той, що помер) намагалися працювати гідами на старому аеромобілі, який вони купили в понівеченому стані й цілком перебудували, але заробітки були низькими. Дівчата працювали деінде. Я впевнений, що Луїза могла деякий час працювати на панелі, але це теж не давало великих прибутків з тих-таки причин. Форенди майже дійшли до краю, коли їм випала нагода потрапити до Брами.

Це трапилося вже не вперше. Спочатку вони доклали усіх зусиль, щоб залишити Землю, коли життя там стало таким нестерпним, що Венера здавалась обнадійливішою альтернативою. У них було більше сміливості й бажання вирушити в дорогу, аніж в інших.

— Де ви знайшли кошти на цю подорож? — запитав я.

— Ну, — відповіла Луїза, допивши і глянувши на годинника, — на Венеру ми потрапили найдешевшим способом: перевезення великих вантажів. Двісті двадцять емігрантів спали пліч-о-пліч, чекали у чергах до туалету (на це давали дві хвилини), їли спресовані сухі пайки і пили відпрацьовану воду. То був жахливий спосіб витратити чотири тисячі доларів з кожного. На щастя, тоді ми ще не мали дітей, окрім Гета. Він був доволі маленький, отож поїхав за чверть оплати.

— Гет твій син? Який…

— Він помер, — сказала Луїза.