Читати книгу - "Брама"

Я помовчав, а вона за мить додала:

— Уже мали б оголосити про той корабель, який повертається, по рації.

— По п’єзофону.

Луїза кивнула і на її обличчі промайнула тінь тривоги. Корпорація завжди робить оголошення про кораблі, які незабаром мають прибути. Якщо немає зв’язку… ну, мертві проспектори не можуть скористатися рацією. Тому я вирішив відвернути Луїзу від переживань і розповів про намір Клари відвідати психотерапевта. Вона вислухала, а потім узяла мене за руку і промовила:

— Робе, не злися. Ти сам ніколи не думав, щоб туди на­відатися?

— Немає грошей.

— Навіть на групові заняття? На рівні «Дорогенька» є група, що проходить курс крикотерапії. Їх можна почути час від часу. Також повсюди висять оголошення про аналіз учинків, тести, моделювання. Звичайно, чимало вирушили в рейси.

Її увага не була прикута до мене. Зі свого місця ми бачили вхід до казино, де один із групи щось захоплено розповідав членові екіпажу китайського крейсера. Погляд Луїзи був спрямований туди.

— Щось сталося, — сказав я і хотів додати: «Ходімо подивимось», але Луїза вже встала й пішла до казино.

Усі припинили грати. Усі скупчилися навколо столу для гри у блекджек де, як я помітив, Мєчніков сидів біля Клари на моєму місці. Перед ним лежала купа двадцятип’ятидоларових фішок. У центрі на стільці дилера вмостився Шикі Бакін. Усі слухали його.

— Ні, — говорив він, коли я підійшов, — я не знаю імен, але це п’ятимісний корабель.

— Вони досі живі? — запитав хтось.

— Наскільки я знаю — так. Привіт, Робе та Луїзо. — Шикі чемно кивнув нам. — Ви теж чули?

— Насправді ні, — відповіла Луїза, несвідомо шукаючи мою руку. — Тільки те, що прибув якийсь корабель. А ви не знаєте імена?

Мєчніков повернув голову та глянув на нас.

— Імена, — прогарчав він. — Чи не однаково? Не ми, і це найголовніше. Але то великий корабель.

Він підвівся. Ось і в цей момент я також про себе зазначив, наскільки Ден схильний впадати у гнів, бо ж він навіть забув забрати фішки зі столу.

— Піду вниз, — оголосив Мєчніков. — Хочу подивитись, який вигляд має такий успіх.

Екіпажі крейсерів оточили територію, а Френсі Херейра був одним з охоронців. Навколо ліфтової шахти з’юрмилися сотні людей, їхній натиск стримували лише Херейра і двоє дівчат з американського крейсера.

Мєчніков проштовхався до краю шахти і встиг визирнути донизу, перш ніж одна з дівчат відігнала його. Ми згодом побачили, що він розмовляє з іншим проспектором, у якого ­було п’ять браслетів, і чули уривки з їхнього пліткування: «…Напівмертві. У них закінчилася вода — Пхе! Просто виснажені. Усе буде добре…»

«…Якщо це нікель, то вони одержать премію десять мільйонів доларів, а потім — відсотки!»

Клара торкнулася ліктя Луїзи і відтягнула її вперед. Я рушив за ними, бо вони звільнили трохи місця.

— Хтось знає, чий то був корабель? — допитувалась Клара.

Френсіс зморено всміхнувся до неї, кивнув мені й відповів:

— Ще ні, Кларо. Зараз їх шукають. Але, гадаю, з ними все буде гаразд.

Хтось позаду запитав:

— Що вони знайшли?

— Артефакти. Якісь нові. Це все, що я знаю.

— То був п’ятимісний корабель? — запитала Клара.

Френсіс кивнув і зазирнув до шахти.

— Добре, — промовив він, — будь ласка, відійдіть. Їх зараз будуть підіймати.

Усі відійшли буквально на кілька сантиметрів, але це нічого не означало: однаково їм треба було на інший поверх. Першим я побачив якесь велике цабе Корпорації, але не пам’ятав, як його звали. Потім — вартовий-китаєць і один із потерпілих членів екіпажу в медичному халаті та в супроводі медика, котрий його підтримував, аби проспектор не впав. Я впізнав його, але не пам’ятав на ім’я; це був чорношкірий літній чоловік невисокого зросту. Він двічі чи тричі вирушав у рейс, але без успіху. Я зустрічав його на одній із прощальних вечірок чи кількох з них. Його очі були розплющені й досить ясні, але, безумовно, він мав виснажений вигляд. Байдуже оглянувши натовп біля спускової шахти, він зник.

Я відвернувся й помітив, що Луїза тихо ридає із заплющеними очима. Клара обіймала її. Поки натовп рухався, я зміг пробратися до Клари і запитально глипнув на неї.

— Це п’ятимісний корабель, — мовила Клара тихо. — А її донька полетіла на тримісному.

Я розумів, що Луїза почула це, тому поплескав її і сказав:

— Співчуваю, Луїзо.

На краю шахти утворилася прогалина, і я глянув униз. Краєм ока я побачив, на що схожі десять чи двадцять мільйонів: стелаж шестикутних коробок з металу гічі завширшки півметра і заввишки метр. Потім Херейра почав мене вмовляти:

— Нумо, Робе, відійди, будь ласка.

Я посунувся від шахти. У цей час піднялася інша заслабла проспекторка у лікарняному халаті. Вона не зауважила мене, прочимчикувавши повз із заплющеними очима. Однак я її впізнав: то була Шері.

— Зіґфріде, я почуваюсь якось по-дурному, — кажу я.

— Я можу якось покращити твій стан?

— Якщо помреш.

Чорти б його з’їли! Зіґфрід обладнав усю кімнату наче в дитсадку. А сам він мав найгірший вигляд. Цього разу