Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Говорячи про приятельські стосунки, не можна оминути групи учасників кодифікаційної комісії, декотрих з яких пов’язувала дружба ще зі шкільної лави, як згадуваних уже Я. Огроновича (батько якого, між іншим, приятелював з Г. Грабянкою, козацьким літописцем і в 1717–1723 рр. гадяцьким полковим суддею), В. Лисаневича і В. Стефановича. У цьому колі спілкування — високоосвічені й досвідчені адміністратори й правники, що належали до середнього і вищого прошарків української старшини. Багато з них, однолітки і старші люди, приятелювали, обмінювалися книжками і спілкувалися між собою на професійні, історичні, інші теми. Деякі з них, такі як Микола Ханенко і Степан Лукомський, відомі своїми літературними талантами. Крім уже згаданих, до цього приятельського кола належали Федір Чуйкевич, Петро Валькевич, Василь Кочубей, Яків Лизогуб, Василь Савицький та інші. Микола Ханенко неодноразово згадує у своєму щоденнику про участь Федора Чуйкевича у неформальних обговореннях тексту «Прав, за якими судиться малоросійський народ» і, напевно, дискусіях на професійних і дружніх зустрічах членів кодифікаційної комісії 1722–1743 рр. у Глухові під час остаточного опрацювання тексту «Прав» на початку 40-х[343].

Видається, що цих дуже різних за статками людей, крім приятельських стосунків і спільних професійних зацікавлень, об’єднувало дещо більше. Загалом служба не давала пересічній українській старшині великих винагород, навпаки, служити доводилось переважно «власним коштом»[344]. Хоча час від часу старшина діставала пожалування, але не завжди «на вічність», часто «доживотні». До того ж українська практика спадкування зобов’язувала батьків до поділу маетностей між дітьми, які свого часу теж мали відправляти з них службу. Це призводило до дрібнення майна і зменшення доходів, що врешті негативно відбивалося на здатності багатьох нести службу. Правда, деякі дослідники вважають, що полкові судді діставали рангові маєтності, наприклад, В. Панашенко наводить дані про маєтності полкової старшини Чернігівського полку за 1729–1730 рр., де на ранг полкового судді призначено 28 дворів[345]. Але скоріше за все це було винятком. Упорядники «Прав» в «Комиссии перевода и свода книг правных проектах» скаржаться, що «болшая часть тех судей в полках есть, котории ни определенного на ранг их и никакого награждения не имеют же»[346]. Тож, наприклад, статки Ф. Чуйкевича, якщо порівнювати з маетностями його приятелів Ханенка і Кочубея, виглядають більш ніж скромними, але все ж були цілком достатніми для безбідного й гідного існування і виконання службових обов’язків, часто-густо пов’язаних з роз’їздами й участю в походах. Показово, що середні статки не знижували статусу Чуйкевича ані в колі його заможних друзів, ані в очах високих російських посадовців і генералів. В обох випадках професійні якості Чуйкевича-правника відігравали, хоч і по-різному, але визначальну роль у підтримці його високого соціального статусу. Це той вид професіоналізму, зокрема суддівського, який Толкотт Парсонс описує як «специфічність функції», коли професіонал, наділений реальною владою лише в окремій царині, здійснює її над людьми, що часом стоять вище нього, при цьому виникає не лише нова форма влади, а й особливий етос, який дає професіоналу відчуття власної відповідальності, цілей і значення[347]. До певної міри це можна поширити й на весь суддівський корпус Гетьманщини.

Питання статусу також добре унаочнюється через призму його сприйняття владою, наприклад, у реєстрах полкової старшини полкові судді посідають третю сходинку після полковника й обозного[348], пореформені підкоморії за зразком Литовського статуту проголошені першими після полковника, а земських суддів прирівняно до «первостатейных» бунчукових товаришів. «Права, за якими судиться малоросійський народ» в «Степенном малороссийских воинского звания чинов порядке» відносять генеральних суддів, писаря ГВС, полкових суддів і військових канцеляристів до «статского» правління й прирівнюють полкових суддів до другого генерального хорунжого, а військових канцеляристів — до сотників[349].

Нам відомі професійні критерії і моральні засади суддівства, описані «Правами» й цитовані вище. Однак брак масових матеріалів приватного характеру — листів, щоденників, спогадів, літературних, філософських і правових праць — ускладнює дослідження світосприйняття, цілей і цінностей у ставленні до службових обов’язків, зрештою культурних впливів — факторів, що формують етос. Та все ж нечисленні «прямі» джерела й опосередковані дані дають змогу зробити деякі узагальнення. Показовою видається тут постать Федора Чуйкевича, відомого правника, судді з майже тридцятирічним стажем, представника правничої династії, члени якої обіймали суддівські уряди протягом більш як півстоліття. Це освічений інтелектуал, уся службова біографія якого була пов’язана з цивільною службою у правовій сфері, власне з вищими судовими установами Гетьманщини. Порівняно невеликі статки й відсутність амбіцій найвищого кар’єрного росту не зменшили високого соціального статусу, професійного визнання й затребуваності Чуйкевича. Очевидно, свідоме обмеження власних кар’єрних прагнень посадою судді Генерального суду є свідченням професійної відданості праву, а спрямування зусиль на реформування судової системи і процесу — спроб реалізувати професійні ідеали, сформовані традицією, освітою, кар’єрою та оточенням[350]. На окрему згадку заслуговує участь українського