Читати книгу - "Нічний цирк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дівчина йде до міста, на неї майже ніхто не звертає увагу, та й кому звертати, коли з неба так і ллє. Вона йде викладеними бруківкою вулицями повз кількох інших перехожих. Люди як можуть ховаються під парасолями.
Урешті-решт Селія зупиняється біля яскраво освітленого кафе, де людяно й весело, попри погоду. Вона додає свою парасольку до колекції, що вже зібралася біля дверей.
Усередині є кілька вільних столиків, але Селії впадає в око порожній стілець біля каміна за столиком Ізобель, яка сидить, тримаючи в руках горнятко з чаєм і уткнувшись носом у книжку.
Селія ніколи не розуміла, як ставитися до віщунки. Вона народилася з недовірою до людей, котрі кажуть іншим те, що ті хочуть почути. А в погляді Ізобель часом миготить той самий вираз, що й у Тсукіко: я знаю більше, ніж кажу.
Зрештою, може, такий вигляд мають усі, хто оповідає людям, що приготувала для них доля.
— Можна скласти тобі компанію? — питає Селія.
Ізобель підводить очі й на її обличчі з’являється здивування, але вже за мить воно змінюється радісною усмішкою.
— Звичайно, — каже дівчина, загинаючи сторінку, перш ніж відкласти книжку вбік. — Не можу повірити, що ти зважилася вийти за такої погоди. Мене злива заскочила тут, тож я вирішила пересидіти її. Збиралася зустрітися з деким, але, гадаю, вони не прийдуть, зважаючи на погодні умови.
— І їх не можна звинуватити, — погоджується Селія, стягуючи вогкі рукавички. Вона легенько струшує їх, і тканина знову абсолютно суха. — На вулиці такий дощ, що здається, наче йдеш під водою.
— А чому ти не на вечірці з приводу кепської погоди?
— Я з’явилася там ненадовго й утекла, бо сьогодні не в тому настрої. Крім того, не хочеться втрачати можливість залишити Цирк і трохи змінити обстановку, навіть якщо заради цього доведеться мало не втопитися.
— Я часом теж люблю втекти, — зізнається Ізобель. — Це ти викликала дощ, щоб узяти вихідний?
— Звісно ж, ні, — заперечує Селія. — Але навіть якби це було правдою, то я, схоже, перестаралася.
Поки вона говорить, просочена дощем сукня висихає і з майже чорної знову стає глибокого винного кольору. Важко сказати точно, чи її висушив веселий вогонь у каміні, чи непомітне втручання Селії.
Дівчата базікають про погоду, Прагу та книжки. Вони не навмисне уникають теми цирку, а лишень намагаються не торкатися її. Якоїсь миті вони перестають бути віщункою та ілюзіоністкою, а перетворюються просто на двох жінок, що сидять за столиком. Не часто випадає така можливість.
Двері кафе розчахуються, впускаючи до приміщення порив вітру з бризками дощу. Кафе озивається розпачливими стогонами відвідувачів і гуркотом парасоль у підставці.
Заклопотана офіціантка зупиняється біля столика, і Селія замовляє м’ятний чай. Коли офіціантка йде геть, дівчина оглядає приміщення уважним поглядом, роздивляючись відвідувачів, наче шукає когось, але не може зосередитися.
— Щось сталося? — питає Ізобель.
— Ох, нічого, — відповідає Селія. — Чомусь здалося, що за нами стежать, але, швидше за все, це лише мої фантазії.
— Мабуть, хтось упізнав тебе, — припускає Ізобель.
— Сумніваюся, — каже Селія, озираючись на відвідувачів і не помічаючи жодного погляду у свій бік. — Люди бачать те, що хочуть бачити. Упевнена, тут і без цирку вистачає дивакуватих клієнтів. Отже, нам буде нескладно злитися з натовпом.
— Я завжди дивуюся, що ніхто не впізнає мене за межами цирку, — зізнається Ізобель. — Я зовсім нещодавно ворожила кільком людям, що зараз сидять у цьому приміщенні, і жоден із них навіть оком у мій бік не змигнув. Напевно, без свічок і оксамиту я маю не такий таємничий вигляд. А може, вони звертають більше уваги на карти, ніж на мене.
— Ти маєш із собою карти? — питає Селія.
Ізобель киває.
— Хочеш... хочеш, аби я поворожила? — пропонує вона.
— Якщо не заперечуєш.
— Ти ніколи не просила ворожити тобі.
— Зазвичай я не в настрої знати все про своє майбутнє, — каже Селія. — Але сьогодні почуваюся дещо допитливою.
Ізобель вагається, озирається на сусідні столики — здебільшого богемні клієнти сьорбають абсент і сперечаються про мистецтво.
— Вони навіть не помітять, — запевняє Селія. — Обіцяю.
Ізобель переводить погляд на фокусницю та виймає з ташечки карти: не ту, чорно-білу, циркову, а справжню марсельську колоду, потерту й вицвілу.
— Які вони милі, — каже Селія, коли Ізобель мішає карти, спостерігаючи за їхнім мінливим мерехтінням.
— Дякую.
— Але їх лише сімдесят сім.
Руки Ізобель завмирають лише на мить, та одна карта падає з колоди на стіл.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний цирк», після закриття браузера.