Читати книгу - "Нічний цирк"

Селія підіймає її та повертає Ізобель, мигцем глипнувши на картинку — дві чаші. Віщунка повертає карту в колоду й перемішує далі. Карти ллються суцільним потоком з однієї долоні в другу.

— Одна з них... в іншому місці, — пояснює Ізобель.

Селія більше не ставить запитань.

Офіціантка приносить м’ятний чай для Селії і, навіть не помічаючи карт, іде собі геть.

— Це ти зробила? — цікавиться Ізобель.

— Так, я її відволікла, — відповідає Селія, обережно подувши на паруючий чай. Вона дещо хитрує, але пояснити, що прикрила стіл невидимим серпанком, виявляється не так уже й просто. Як і той факт, що відчуття, наче за ними стежать, нікуди не зникло та дратує її.

Ізобель закінчує перемішувати карти та кладе колоду на стіл долілиць.

Не чекаючи на пояснення Ізобель, Селія ділить її на три частини і, обережно тримаючи карти за кутики, викладає стосики рядком на столі.

— Котра? — питає Ізобель.

Селія сьорбає чай і уважно роздивляється всі три стовпчики карт. Трохи подумавши, вона вибирає середній. Віщунка знову складає карти в колоду, залишаючи обраний стосик згори.

Карти, котрі вона розкладає на столі, на перший погляд нічого особливого не кажуть. Кілька чаш. Два мечі. La Papessa, загадкова Жриця.

Ізобель роблено закашлюється, щоб приховати, як судомно вдихнула повітря, коли на вже викладені карти лягає Le Bateleur. Чарівник. Селія, схоже, нічого не помічає.

— Вибач, — каже Ізобель після того, як кілька хвилин мовчки розглядала карти. — Іноді мені потрібен час, аби все правильно трактувати.

— Не поспішай, — відповідає ілюзіоністка.

Ізобель розкладає карти на столі, по черзі зосереджуючись на кожній з них.

— Ти носиш на серці важкий тягар. На душі в тебе неспокійно. Ти багато чого втратила. Але рухаєшся до змін і відкриттів. Є щось, що підштовхує тебе вперед.

З виразу обличчя чарівниці важко щось зрозуміти. Вона переводить зацікавлений, але стриманий погляд із карт на віщунку.

— Ти... не борешся, ні, це невлучне слово, але ти конфліктуєш із чимось невидимим, із чимось затіненим, прихованим від тебе.

Селія лише всміхається.

Ізобель кладе на стіл наступну карту.

— Але скоро твій суперник викриє себе, — каже вона.

Це привертає увагу ілюзіоністки.

— Як скоро? — цікавиться вона.

— Карти не називають точних дат, але викриття вже дуже близько. Я б сказала, воно вже неминуче.

Ізобель тягне ще одну карту. Знову дві чаші.

— Це емоції, — пояснює вона. — Сильне почуття, але ти ще не заглибилася в нього. Поки що ти на поверхні, проте воно вже чекає, щоб затягти тебе у свої глибини.

— Цікаво, — зауважує Селія.

— Немає нічого, що можна було б уважати хорошим чи поганим, лише щось... визначне. — Ізобель трохи посуває карти, і Чарівник зі Жрицею опиняються в оточенні огорнутих полум’ям жезлів і чаш із водою. У каміні потріскує вогонь, і цей звук сплітається зі стукотом дощу по шибках. — Воно майже суперечить саме собі, — додає за мить дівчина. — Наче кохання і втрата злилися в одне, щоб обернутися на солодкий біль.

— Ого, звучить заманливо, — холодно каже Селія. Ізобель усміхається й підводить погляд, але обличчя дівчини зберігає той самий порожній вираз.

— Вибач, що не можу сказати чіткіше, — каже віщунка. — Якщо мені пізніше відкриється ще щось, я повідомлю тобі. Може, мені потрібно зосередитися на картах, перш ніж відчути їхнє значення по-справжньому. Вони такі... не те щоб нечіткі, але мають багато прихованого змісту, тож треба добряче подумати.

— Не вибачайся. Не можу сказати, що я шокована. І дякую, я дуже ціную твою здатність розуміти суть.

Селія переводить розмову на щось інше, проте карти лишаються на столі, а Ізобель навіть не поворухнулася, щоб зібрати їх. Дівчата базікають про дрібниці, поки Селія не каже, що мусить повернутися до цирку.

— Зачекай хоча б, поки вщухне дощ, — заперечує Ізобель.

— Я вже й так украла в тебе безліч часу, а дощ — це лише дощ. Сподіваюся, що той, на кого ти чекаєш, не забариться.

— Щось я сумніваюся, але дякую. І дякую, що склала мені компанію.

— Залюбки, — відгукується Селія, підводячись з-за столу й забираючи рукавички. Вона з легкістю прокладає собі шлях у людяному кафе, біля дверей бере з підставки парасолю з чорного ручкою і, перш ніж повернутися до цирку під невтишимим дощем, махає Ізобель на прощання.

Віщунка задумливо соває розкладені на столі карти.

Не можна сказати, що вона збрехала. Вона вважає,