Читати книгу - "Крізь безодню до світла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Таке з нею було вперше. Вона відчувала Макса кожною клітинкою свого єства, так, наче давно його знає. Знає краще, ніж себе. Хоч не тямила, звідки такі відчуття.
Коли він торкнувся її волосся… це була найбільш чуттєва мить у її житті. Тим жестом він її скорив. Цілковито. Ніхто не торкався її волосся так, як він. Ніхто не виявляв такої уваги до нього, як він. Зазвичай чоловіки звертали увагу на обличчя, фігуру – переважно стегна й сідниці. А тут – таке несподіване захоплення волоссям.
У його очах був особливий блиск. Живий. Щирий. Із ним вона не могла контролювати свої емоції. Та й не хотіла. Здавалося, він не має масок, не грає ніяких ролей, що він щирий, що він такий, який є, а не яким видається. Йому хотілося вірити і довіряти, відкриватися і дарувати себе. Усю себе, до найменшої крихточки.
Ціле літо вони насолоджувались почуттями, що відкрили у своїх серцях. Кожний новий день дарував нові емоції й відчуття, від вибухово-пристрасних до помірно-лагідних. Вона ніколи не знала, чого чекати від Макса, він щоразу дивував її своїми ідеями, вражав несподіванками.
Бачилися майже щовечора. Він підкочував до її під’їзду свою автівку, завбачливо вибігав, щоб відчинити перед нею дверцята, і вони вирушали. Щоразу маршрут був іншим. Парк, Набережна, «Лебединка», басівкутське озеро чи ж якась кав’ярня.
Коли часу було більше – їхали за місто, до мальовничої водойми в Олександрії[3], розкинутої посеред соснового лісу. Макс брав у сторожа човна, щоб прокатати її. Христина стежила, як вправно він веслує, як виграють його м’язи з кожним порухом. Слухала ритмічне хлюпання води. Часом занурювала у воду руку, відчуваючи долонею її приємну прохолоду.
Вона знала, що так не буде завжди. Бо життя – це не суцільне свято. Є і будні, і клопоти, і проблеми. Головне – бути разом, і в свята, і в будні. Гармонію в душі при цьому можна зберегти.
Десь наприкінці серпня з’явився Петро. Якось підвечір Христина почула за стіною гітарний плач. Так, начебто він і не зникав. Шарпнулась було, щоб піти до нього, та щось її спинило. А потім приїхав Макс, і вже було не до того…
4Петро й гадки не мав, що йому тепер випаде поїздка і що вона буде такою важкою і спустошливою. Їхати він не хотів. Але мусив. Це ж бо його обов’язок. У душі він знав, що така поїздка, рано чи пізно, буде. І цей момент настав.
Те, начебто на позір і непогане, містечко на Рівненщині, в якому минуло його дитинство, так і не стало йому рідним. Він намагався якомога рідше згадувати його, як і будинок, де зростав з шести років до свого першого повноліття. Намагався, але хіба спогадами покеруєш, як вони підступно обліплюють з усіх боків безперестанку…
Насправді він дуже хотів, щоби той будинок став йому домівкою – тією справжньою, затишною, із запахом свіжого хліба й теплом маминих обіймів. Люди, які прихистили його, забравши із сирітського притулку, вихопили сердешного малюка з безодні розпачу й безпорадності. На той момент вони видались йому ангелами-спасителями.
Утім, дуже скоро одна безодня замінилась іншою. Вона була вужчою і не такою неосяжною, але все-таки безоднею. Вона була по-своєму страшною. Бо в першій він був хоча би не один у своїй безпорадності – їх було багато таких, нещасних самотніх дитячих сердець. Натомість опинився у вузькій, тісній і задушливій, виходу з якої не було. Принаймні до повноліття.
Пізніше Петро аналізуватиме вчинок своїх прийомних батьків, але до кінця так і не збагне, навіщо вони його всиновили. Люди, котрі не створені бути батьками, захотіли приміряти на себе цю роль. Спершу видавалось, начебто взяли вони його, щоб побавитися, наче іграшку, для розваги. Та дуже швидко ця нова розвага їм набридла, тож, набавившись, просто закинули цю непотрібну іграшку, що закотилась десь у глухий закуток. Ліпше би назад повернули.
На них же чекали цікавіші заняття: звичні розваги в нічному клубі, саунах, посиденьки в барах, гостини з численними приятелями. На маленького Петра часу не лишалося зовсім. Обоє ніде не працювали: бозна-де вони брали гроші, можливо, їм вистачало материної пенсії та виплати, котру отримували на нього, на Петра (якось він почує уривки розмови під час чергового застілля, і так дізнається про те, що на нього вони отримують гроші, тож, імовірно, саме через це вони його й усиновили).
Так ангели-спасителі обернулись на примарних демонів, а дім став чужим, перетворившись на пустку. Мрія про затишну домівку з тріском розбилась об крижину жорстокої реальності. Його не били, не сварили, не морили голодом. Усе було більш банально й прозаїчно. Він належав сам собі. Нікому не було до нього діла. І пустка всередині,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крізь безодню до світла», після закриття браузера.