Читати книгу - "Коли повертається веселка"

принесе, у її брата такий же розмір, як у мене.

– Ось і молодець, – сказав Тік і набрав номер Андрія Демиденка.

Андрій не відповів.

Тік вилаявся і пішов до гостьового будинку в кінці території. До будинку залишалося метрів п’ятдесят, коли задзвонив телефон.

– Чого тобі? – почувся заспаний голос зятя.

– Виходь, розмова є.

– Я вже в ліжку. Сам заходь, двері відчинені.

– Бігом вилазь зі своєї конури!

Свиня, засрав затишний дім, засмердів перегаром і цигарковим димом, сам не миється, не голиться! Як швидко людина може впасти! Думаючи про це, Тік вдихав свіже повітря, сповнене дощем, на повні груди.

Андрій Демиденко з’явився раніше, ніж Тік дійшов до дверей. Від нього несло перегаром.

– Тобі буха́ти не набридло? – зневажливо запитав Караваєв.

– А що мені ще робити? – заперечив Андрій. – В казино ти мене не пускаєш!

Тік перемістив зубочистку з одного кутка рота в інший, подивився на місяць, що вийшов з-за хмари, і сів на ковану лавку.

– Сідай, але подалі, щоб я твого смороду не чув, – сказав він, гидливо поглядаючи на голі ноги Демиденка, що стирчали з-під плаща.

Андрій опустився на край лавки, закинув ногу на ногу і витягнув пачку цигарок.

– Що сталось? – запитав він, випускаючи дим.

Тік сунув йому під ніс телефон із фотографією на екрані.

– Ти знаєш когось на цьому фото?

Андрій примружився:

– Ні, нікого. Це що, нові працівники мого комбінату?

– Ні, це не твої працівники, – сказав Тік і збільшив обличчя Тетяни Зоріної. – А ось ця жінка тобі знайома?

– Ні, я її не знаю. А що, повинен знати? – дзвінким голосом запитав Демиденко.

– Не тільки повинен, але і знаєш. Розумію, що ти міг пропити весь свій мозок, але ім’я Тетяни Зоріної тобі знайоме.

Рука Андрія здригнулася, і з кінчика цигарки впала іскра. Тік подивився на зятя з неприхованою цікавістю – Андрій настільки зблід, що його обличчя немов було виліплене з гіпсу.

– Бачу, знайоме, – повільно, з передчуттям насолоди від допиту, мовив Тік.

Андрій ковтнув, і це було досить голосно.

– Хто тобі наплів про неї?

– Не має значення. Мені цікаво, що ти наплетеш.

– Це все брехня, я тоді ще по термінах рахував! – запищав Демиденко. – Не виходить! Вона мені не дочка!

Тік завмер від подиву:

– Ти про що?

Андрій повернувся до нього обличчям:

– А ти про що?

Караваєв подивився на нього одним зі своїх вироблених поглядів, і Демиденка здуло з лавки.

– Це все брехня! – викрикнув він, боязко дивлячись на Тіка. – Сам подивись, вона копія мами, мого там нічого нема!

В’яле обличчя Демиденка затремтіло. Потім затрусились і руки, і потім він весь трусився, як листок на дереві перед штормом.

Караваєв спостерігав за зятем із неприхованою цікавістю.

– Теж мені аргумент, – усміхнувся він. – Багато дочок є копіями своїх мам, і що з того?

– Васю, ну подумай, з якого щастя ця Зоріна – моя дочка? – прогудів Демиденко.

– З якого? Це ти мені зараз сам розкажеш, – відповів Тік, відчуваючи, як засіпалась щока.

Демиденко невпевненим кроком ступив до лавки.

– Васю, я їй не батько, ось тобі хрест! – він розмашисто перехрестився. – Я чистий перед Ольгою. – Він часто закліпав, але пустити сльозу, певно, не вийшло. – Васю, люди заздрять нам, ось і хочуть розбити нашу сім’ю. – Він помітно посмілішав і підійшов до лавки впритул. – І зараз… Тобі наплели, що Таня моя дочка, а ти повірив.

– Повірю, коли перевірю, – відрізав Тік.

– Як ти перевіриш?

– Буду робити експертизу ДНК, – сказав Караваєв, дивлячись у скляні незворушні очі Демиденка. – Якщо вона не твоя донька, чого тоді нервуєш? А хто ж мама тієї Тетяни?

– Як хто? – запитав Демиденко. – Ти не знаєш?

– Знаю, – збрехав Тік. – Але мені цікаво від тебе почути.

– Олена Слабкая… Раніше вона була Зоріна.

Від несподіванки Василь мало не проковтнув язик.

– Ой, цікаво дівки скачуть, по чотири штуки в ряд, – погрожуючи пробурмотів він, стискаючи кулаки.

– Васю, ти чого? Все позаду…

– Позаду? За кого ти мене маєш? А якщо вона виявиться твоєю дочкою? Ти розумієш, що накоїв? Що Богу скажеш, коли ласти склеїш?

– Та не моя вона дочка, кажу тобі! Тут я чистий!

– Ага, як новий посуд. – Тік виплюнув зубочистку.

Демиденко притис руки до грудей і повторив:

– Не моя вона донька!

– Голову даєш на відсіч?

Андрій зблід іще більше.