Читати книгу - "Софія"

свиня, суспільним туалетом, а ще далеким, наче гудіння моря, вокзалом, що його, того моря, ніхто з двох не бачив, і зачарованого залізничного насипу з червоними очиськами суниць – були розповіді. Скажімо, розповідь починалася із зовсім буденного – з кутка обгорілого триповерхового дому, куди більшого не пускала мати, красива жінка з повним ротом золотих зубів. Вони не знали, що таке красива, але вдома, тісними вечорами у продимлених кухнею домівках, вони чули від дорослих, що така дуже красива, проте велика сука та блядь. Але це лежало десь на дні, готове піднятися через дуже короткий час і когось із них знищити чи підняти до рівня світу, як з великої глибини шторм піднімає гниле жабуриння, водорості, рибу і всіляке таке інше. Зараз у них жила таємниця, яка виходила тихим звіром на полювання. Таємниця лягала широким віялом степу, краплинами озер, крючками маленьких річечок, і з урвища, куди їм таки випадало пробиратися, вони бачили і болота, й озера, і річки, і смужку зеленого лісу, наче квацьок густої олійної фарби. Розповіді вертілися навколо степу, болота і лісу. Там колами літали птахи, там жорстка трава жовтіла міддю на сонці. Там синьо стояло повітря. Там не було таємниці, бо все, що оточувало їх: предмети, будинки, навіть той степ, – не мало форми, не мало назви. І вони самі у цьому світі відчували себе як дві безтілесні субстанції.

Більш реальною для них, як не дивно, була ліщина, запах якої вони чули на міському ринку, серед незрозумілої, до болю в тім’ї, метушні люду. Ось вони про що говорили: про драконів з розверзнутими пащами, про рицарів Круглого столу, про повітряні мандрівки. Ось про що вони мріяли: вони втечуть у цю безкінечність і відкриють великий світ. Ось що вони вигадували: прийде час, і настане кінець усім часам, бо світ, в якому вони живуть, зовсім не відповідає тому, що їхні маленькі м’які мізки зліпили. Але менший розумів – ночами, тісними, як двокімнатна хрущовка, – що нічого так даремно не відбувається. Саме так, хоча він не міг це виговорити, але чомусь знав, що це потрібно було, як потрібен кисень, як потрібне сонце, як потрібна вода і пухнастий кіт з обламаними від старості вусами на підвіконні. Очікування того, що ніколи не відбудеться, – це, напевне, і є дитинство… Але очікування, мутне, як погляд крізь стакан води, відкриється іншим світом; одні двері прочиняться, за ними інші, потім ще інші. Безкінечність і хаос початку – все це у чиїхось сильних і надійних руках, дарма що невидимих. Пізніше, в теплих задушливих камерах свідомості, це повториться: дні відлітатимуть прозорими слюдяними пластами, щоб ніколи не повертатися… А зараз він, iз перекинутим кудись сіро-зеленим поглядом, із втомою у грудях, наче безкінечність років майбутнього повернулася, слухав, як ворушаться великі зябра землі.

2007 РІК. КИЇВ. РАЙОН ЛУК’ЯНІВКИ. БЕРКУТ

Майор важко ступав литими підборами бельгійських черевиків кришивом бетону і скла. Кімната сто п’ятдесят, якщо не всі двісті, метрів. Завалена потрощеними меблями, фікусами, дохлими собаками і котами. Були тут і люди. Маленький згорток швидше нагадував потріпану бандероль. Майор нахилився, не згинаючи колін, переламавшись у поясі. Майора вивертало. Четвертий рік він сидів на голці. Спочатку на коксі. Потім на амфетамінах, але після однієї телевізійної передачі він дізнався, що після амфетамінів мізки нагадують купку мертвих опаришів, і віддав перевагу героїну. Полудень у високих вікнах і стелях свистів сизим димом, як на світанку. Майор знав, що це все від нікудишніх нервів, а не від перевтоми. Світло, рідке і біле, проливалося крізь пробиті дірки у стелі. «Далі нікуди, ось куди забралися, – подумав майор, – давалося ж такого людям, а нічого не вийшло, пішло водою у пісок». Майор тонко відчував межу, принаймні останнім часом. Він змусив себе подивитися на згорток, що колись називався людиною. Не відриваючи погляду, він підняв руку, розігнувся і двома пальцями покликав криміналіста – клишоногого, в окулярах і з кущами рудих брів.

– Хто такий?

Криміналіст присів напочіпки, затиснув пальцями ніздрі.

– А хто його знає, – глухо пробубонів він. – Якийсь чурбан… Чи що?

Майор повернув голову: за вікнами вітер, сонце, дощ. «Усе докупи», – якось відсторонено думав він. Майор залишив рудобрового криміналіста розбиратися з трупом. З досвіду він знав, що краще бути у невіданні. Зараз майор сидів у спальні, єдиній уцілілій кімнаті з п’яти, на дивані, намагаючись загнати маленьку тонку інсулінову голку у вену на щиколотці. Він подивився у велике напівкругле дзеркало, що займало мало не півстіни. Там він побачив свою голову, міцно посаджену природою на широку шию. Але відображення-голова дивилася анфас і ніяк не бажала реагувати на свого двійника, що порпався куцою голкою інсулінового шприца у вені. «Да, діла», – пролетіло чорною мухою у голові майора і потухло. Він підвівся, викинув порожній шприц, але приход забило ще більше здивування так, наче у голові вистрілила велика срібна куля. Майор швидко вийшов у залу, завалену рештками меблі, рештками тварин, рештками всього – чужого і малозрозумілого життя.

– Слухай, – сказав він здавленим голосом, хапаючи ротом повітря, – а де епіцентр вибуху? А? Що у нас тут довбонуло? Ти з’ясував?… – Голос майора звучав, як у тромбоніста після чергового похорону. За вікнами, широкими і чистими, з дивовижно уцілілим склом, вітер розхитував декоративні дерева. Усе поверталося у норму. Нічого особливого – дощ, вітер, сонце у нього не викликали ніяких потойбічних реакцій. Саме так. Але то виявилося, як пізніше він здогадався, ілюзією. Майор несподівано зайшов у кімнату, схилився над трупом і глянув у нього за вухом. Велика рожева опуклість, тонкий шрам на ній.

– Да, діла… І що б це значило?

– Я дізнався. Це якут… За національністю…