Читати книгу - "Сини змієногої богині"

158
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 274
Перейти на сторінку:
Залізний меч із золотими піхвами
(Із скіфського записника)

Першою здобиччю російських археологів в Україні (а заодно й першою сторінкою історії археології в Україні) став Литий курган 1-ї половини VІ ст. до н. е., що здіймався біля села Кучерівка Знам’янського району Кіровоградської області (за сучасним адміністративним поділом). Росіяни його розкопали у 1763 році (перші в нашій державі історично зафіксовані розкопки) за наказом новоросійського губернатора Мельгунова (тому його ще іноді називають – геть несправедливо – Мельгуновським, хоча до Мельгунова він мав своє ім’я).

В кургані було виявлено багате поховання одного з вождів скіфських племен (якого саме вождя і яких саме племен, залишилося загадкою). Незаперечне було інше: курган належав чи не до найранішого періоду скіфського царства в Причорномор’ї, коли сколоти повернулися (чи – поверталися) з Малої Азії і ще зберігали зв’язки з цивілізаціями прадавнього Сходу, що колись була їхньою прабатьківщиною.

Тож невдовзі після повернення (чи й під час повернення) вождь одного з племен – значний вождь, очевидно, впливовий і багатий – і опинився (від ран, отриманих в боях з мідійцями, чи був прикінчений суперниками у боротьбі за владу, хто тепер достовірно скаже?) – під товщею кургану, що його згодом, вже українці, назвуть Литим. Від нього й залишився в кургані залізний меч із золотими піхвами – найбільша дорогоцінність воїна. А вождя й поготів. Та й взагалі, скіфа без меча, як і без лука не уявити (навіть мирні скіфи-землероби та орачі і ті ходили зі зброєю – такі тоді були часи, адже в степах хто з мечем – той і пан). Бо меч – це твоя сила й повага в племені, твій захист і порятунок, а отже, й надія-сподіванка пожити ще в цьому світі. Вже тоді почали виникати поговірки, що в пізніші часи стануть особливо популярними: іти на когось з мечем, себто починати проти когось війну. Підняти меч – почати війну. Схрестити мечі – вступити у бій, у боротьбу чи криваву суперечку. Взяти меч у руку – підготуватися, бути готовим до війни. Але як через віки застерігатиме великий київський князь Святослав: хто прийде до нас з мечем, той від меча і загине.

Отож такого меча – для захисту і наступу – і мав вождь, який перетворився на тлін під товщею Литого кургану. Його піхви були обкладені золотою пластиною, її в свою чергу майстер прикрасив зображенням фантастичних істот – лев з тулубом бика, якась хижа птиця, риба з крилами тощо. А спільними для всіх чудиськ були руки, які тримають натягнутий лук із стрілою, що ось-ось зірветься з тятиви і полетить вражати ворогів…

Але – не полетіла.

Всі багатства Литого кургану (крім меча, ще срібна оздоба меблів, мідна бляшка у вигляді орла, золоте окуття верхньої частини піхов меча, бронзові наконечники стріл, різні прикраси – золоті діадеми, срібні оздоби тощо) були відвезені до Петербурга на зберігання в Ермітажі. Залізний меч із золотими піхвами там і нині цінується, Україні ж залишився лише розритий курган та згадка про нього в енциклопедії та наукових збірниках, присвячених скіфській історії…

У людей з мечем, у царських та кочових скіфів, початком і кінцем, наріжним каменем, ба – засадничим їхнім хребтом, основою їхнього буття в цьому світі були – влада, кочівництво та війни (а втім, без воєн і взагалі без озброєної військової сили й міці влади не втримаєш – та ще в ті часи!). Так-от, кочовий спосіб життя, що вимагав згуртованості, і міцна військова організація, що вимагала прямо-таки жорстокої злютованості й покори нижчого вищому, і наклали колоритний відбиток на всі сторони життя та ідеології скіфів.

Геродот охарактеризував їх напрочуд коротко і напрочуд влучно, точно і ємко: «Кожен з них – кінний стрілець (з лука)». Цим однісіньким, коротеньким рядком сказано все, і це стало найповнішою характеристикою сколотів. А тому й зброю у них мав кожен чоловік – без оружжя, без хвацького і водночас професіонального вміння володіти ним – ти не жилець у тодішньому світі причорноморських степів чи в межиріччі Танаїса – Борисфена – Істра. Зброєю володіли й жінки (чоловіки були всуціль войовниками, а подруги їхні, матері й сестри – войовницями). Навіть діти – це видно з їхніх поховань – носили короткі, пристосовані до їхнього віку й сили маленькі луки, які несли велику смерть. А тому й присутня зброя на всіх зображеннях скіфів (хоча б і в сценах побуту та мирної праці), що до нас дійшли, адже вона супроводжувала потомків Таргітая та Скіфа від дитинства й до останнього подиху в цьому світі. Ба навіть ішла з ними в могили, на той світ – скіфи вірили в існування потойбічного життя, яке мало чим відрізнялося від життя у світі білому. Озброювався кожен. Правда, екіпіровка, як і вартість зброї та її оздоба, залежали від майнового та соціального рангу кожного, його віку, але все одно зброю всі берегли і доглядали, берегли й оздоблювали її за принципом пізніших кавказьких абреків: хай у мене бешмет з діркою, зате в мене зброя у сріблі! До важкого захисного озброєння належали в основному панцир і шолом. Такий воїн-панцирник, латник мав щит, бойовий пояс, сагайдак (горит) і поножі. Додайте до цього меч, акінак, спис, дротик і лук, і скіф постане перед вами, як намальований!

Тож і не дивно, що в синів змієногої богині над усе поціновувались військова звага і доблесть, хоробрість і мужність у бою, зневага до смерті і повна відсутність страху. І, перш за все, відданість своєму народові, друзям – як би ми сказали, однополчанам, товаришам по зброї. Все інше для них не суть було важливим.

Такі риси у своїх воїнів шанували всі, увесь народ, а вожді, царі й товариство – в першу чергу. У них батирами вважалися

1 ... 57 58 59 ... 274
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сини змієногої богині», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сини змієногої богині"