Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

чином будову манастиря закінчено доволі скоро, бо вже 29 жовтня 1065 року відбулося врочисте посвячення його церкви.

«Ця церква, – розказує літописець, – була збудована у формі хреста з високою вежею, щоб у ній завісити дзвони, – з одного боку, а з другого, саме з південного боку, побудовано манастир, господарські будинки й помешкання, потрібні для Божих служителів, яких вона хотіла тут поселити».

На святих патронів для церкви вибрано Святу Трійцю, Богородицю і святого Іоанна Хрестителя, народженого від старої матері, яка називалася Анною, як і побожна фундаторка. З усіх цих імен тільки ім’я св. Вікентія, теж колишнього патрона малої каплиці, залишилося єдине в ужитку на означення назви манастиря. Завдяки Божій доброті й опіці прегарна церква, збудована щедрістю вдови Генріха І, нашої землячки Анни Ярославни, щасливо пройшла через довгих дев’ять сторіч і стоїть до сьогодні. Її елегантна вежа-дзвіниця, що підноситься високо під небо, нагадує рідким українським відвідувачам Санліса пам’ять вродливої й побожної землячки, що з-над берегів Дніпра, з золотоверхого Києва приїхала сюди в чужу країну володіти над далеким і невідомим народом. По викінченні манастиря Анна покликала до нього ченців чину Cв. Августина, й так сформоване абатство Св. Вікентія проіснувало аж до вибуху Великої революції, коли його було скасовано.

До самого кінця існування абатства спогад про Анну Ярославну, фундаторку й добродійку манастиря, був живий у серцях ченців Св. Вікентія. Кожного року в день смерті світлої фундаторки, що припадав через вісім днів після свята Св. Августина, вони служили врочисту заупокійну службу-тризну в память Анни. А щоб бідні могли також користати зі свята, справлюваного на згадку про добру королеву, ігумен манастиря запрошував завжди на обід тринадцять старих жінок-удів.

Отож Санліс знаходиться зовсім недалеко від столичного аеропорту Франції. І коли ви, прилетівши в аеропорт, після всіх формальностей вийдете на зупинку таксі, та використовуючи свій ріденький запас французьких слів (а більше на мигах) будете пояснювати, куди вам, таксист, мсьє Мішель (чи мсьє Жан), блиснувши білками очей, весело усміхнеться:

– О-о, земляки прибули! – вигукне щонайщирішою українською мовою. – Із Києва? Як він там? Стоїть на горах над Дніпром? А ви, панове, прибули до нашої королеви Анни? О ля-ля! Не дивуйтесь. Не ви одні до неї, доньки Ярослава Мудрого, в гості. Земляки з України свою Анну не забувають… Поїхали! З вітерцем підкину. Та й скільки тої їзди? А я у Франції вже не один рік таксую. Навіть по-тутешньому балакати умію. Їзди тут – раз-два! І буде вам Санліс із Анною Ярославною. Тільки не поскупіться на полтину. Чи то пак, на євро…

І ось уже таксі петляє вузькими вуличками без жодного деревця (може, тому, що навколо Санліса і так надміру дерев). Охайна і затишна ринкова площа, оточена чепурними будинками, верхні поверхи яких підтримують товстелезні кам’яні стовпи з арками.

Усе тут, як і було в часи Середньовіччя.

– Санліс! – аж якось урочисто вигукує таксист пан Мішель (чи може Жак або Жан, а швидше всього – Хведір).

– Ось і собор перед вами. Уявляйте, що вийшла назустріч сама Анна Київська… Привіт Києву! Здачі у мене – ніц.

– Знаю-знаю: не поскупись полтиною…

– А за євро, як-то кажуть: мерсі боку!..

Виходите ви й справді біля чималого собору із різьбленими порталами, що їх обсіли та побілили голуби всюдисущі. Рушили роззираючись. Крок-другий – і ви вже в абатстві Сен-Венсен (про нього згодом), де й справді всі пам’ятають нашу Анну, називаючи її не інакше, як Київською.

Із вражень українських туристів, які побували в Санлісі

Скільки там проїхати на північний захід від Парижа, і вже довкола – широкі поля, безмежні ліси і зелені пастівники – і де це воно все там вміщається, ще й відчуття простору лишається…

Тихі лісові затоки наче відображають характер людей, що живуть у тих краях (край той – Пікардія), їхнє життя спокійне й розмірене – нема куди спішити, але й позаду плентатись теж не слід, отож живуть у золотій середині. Тут – батьківщина ґотичної архітектури, про це свідчать і шість кафедральних соборів – гордість Санліса. Місто Санліс (що на річці Нонетт), як вважається, було засноване в VII ст. до нашої ери. Фортечні стіни часів галло-романського періоду оточують місто з мальовничими маленькими вуличками і руїнами старовинного королівського замку в центрі. Як і деякі інші міста Франції, Санліс названий на честь одного з племен галлів, що мешкало тут в античні часи.

Це саме тут, у санліському лісі, року 987-го впав із коня і розбився насмерть останній король із Каролінгів – переломив спину й розбив черепа (це ж треба так упасти!). А вважався ж його величність чудовим наїзником – бездітний Людовик V.

Тоді ж у Санлісі зібралася рада королівських васалів, і вже нарекла новим королем Гуґо Капета. Абата Гуґо прозвали Капетом, бо він носив плаща світського священика, який називався «капа». Так закінчилася королівська династія Каролінгів