Читати книгу - "Чумацький шлях"

– Він тебе відпустив? – зрадів Івась.

– Так. Я розповів, що мене вкусила гадюка, і він відпустив до знахаря.

– То йди зразу ж! Хай дасть тобі якоїсь мазі, щоб швидше загоїлася рана. Отрути в тобі, гадаю, не залишилося ні краплі, бо коли б залишилася, то вже тобі було б погано або й помер би досі. Але на вмираючого ти не схожий… Іди! Рану треба лікувати!

Після інсценізації Полтавської баталії, яку поставив для імператриці Потьомкін, Катерина у супроводі найвищих сановників у вельми доброму настрої зійшла з високої могили російських воїнів, звідки спостерігала за мальовничим видовищем, і направилася до Полтави. До себе в карету вона запросила Потьомкіна та Суворова, котрий командував цією інсценізацією, що нагадувала в натурі справжню битву.

Настрій у всіх був піднесений.

За царською каретою потягнулася довга низка карет придворних вельмож, на яких інсценізація теж справила велике враження. Навіть те, що на полі «бою» залишились лежати трупи десятьох молоденьких солдатиків-новобранців, розтоптаних під час кавалерійської атаки кінськими копитами, нікого не засмутило. Вони сприймалися, як справжні вороги, бо належали до «армії» Карла і були одягнуті у шведську уніформу.

«Битва» вийшла на славу! Гриміли гарматні залпи – і пороховий дим сивими хвилями котився понад землею, тріщала рушнична пальба, стрункі квадрати піхотних каре марширували по полю, виблискуючи проти сонця гострими вістрями штиків. Особливо мальовничо виглядали гусари, улани та козачі сотні, що з гиком та свистом врізувалися в ряди «супротивника», – і тоді все перекривав веселий дзвін і блиск шабель, крик людей і кінське іржання. Здалеку, з вершечка високої могили, де сиділа в кріслі Катерина, такі кінські атаки були особливо ефектними.

– Спасибі, князю, – потиснула цариця руку Потьомкіну. – Розвеселив ти мою душу. Гадаю, і в цій війні мої солдати проявлять не меншу хоробрість.

– Запевняю вас, ваша величність, що так і буде, – відповів Потьомкін. – Ми завтра з генералом Суворовим вирушаємо до театру бойових дій.

Тільки в одній кареті, що серед інших поволі тягнулася в курному шляху до Полтави, настрій був дещо інший. Тут їхав граф Безбородько.

Олександр Андрійович сидів у кутку біля відчиненого віконця і сумно дивився на рівне поле, де щойно була повторно розіграна трагедія його рідного народу.

Стоячи на могилі, за кріслом імператриці, під високим дубовим хрестом, на якому було випалено три слова: «Памяти павших воинов», він уважно спостерігав добре розіграну Полтавську баталію, і в душі його нуртували суперечливі почуття.

З родинних переказів він добре знав події майже вісімдесятилітньої давнини, бо дід Яків був учасником їх і навіть залишив записки про гетьмана Мазепу, які юний Сашко читав, будучи спудеєм Київської академії, і які загинули під час пожежі на їхньому хуторі в Березані. Як і дід Яків, він не схвалював вчинку гетьмана – його повстання проти царя Петра. Вважав, що він, той вчинок, був не обдуманий, легковажний, вкрай погано підготовлений. Та й готувався в такій глибокій таємниці, що більшість полковників та сотників, дізнавшись про несподівану переорієнтацію гетьмана на короля Карла, були вражені так, що відсахнулися від нього і один по одному зі своїми козаками переметнулися на бік Петра. Не останню роль у цьому відіграв і крутий норов гетьмана, від якого немало натерпілися не тільки полковники та сотники, а й прості козаки та посполиті. Тож і не дивно, що при гетьманові невдовзі залишилося лише три тисячі козаків та невелика групка старшин-однодумців, а майже двадцятитисячне козацьке військо билося під Полтавою на боці Петра.

Олександр Андрійович поглянув крізь віконце на рівне поле, подекуди поросле деревами, і намагався уявити, яким воно було в той трагічний для його батьківщини день, коли круто змінилася доля всього народу.

Поле, поле! Полтавське поле! Нещасна доля України!

Враз загинула автономна гетьманська держава! Загинули вольності, що, хоч і в урізаному вигляді, трималися з часів Богдана Хмельницького до 27 червня 1709 року. До ноги були вирубані Меншиковим мешканці гетьманської столиці – Батурина, а саме місто спалене дотла. В Лебедині ним же були колесовані, четвертовані, посаджені на палі та повішені сотні старшин та козаків, котрі не встигли з’явитися до Петра на присягу. А Ромни були спалені й сплюндровані своїми ж козаками, але з наказу Меншикова, лише за те, що там якийсь час стояла на постої шведська армія, а роменці за це були вислані до Курська на поселення. Нічого й казати, якої страшної кари зазнали ті козаки й запорожці, котрі залишилися до кінця вірними гетьманові, – їх піддали найжорстокішим тортурам, посадили на палі і на плотах пустили вниз по Ворсклі та по Дніпру на пострах «малоросіянам».

Олександр Андрійович важко зітхнув. Картини минулого швидко змінювали одна одну. Страшна історія народу! Страшна ще з погрому Батиєвого! Хто напише тебе? Хто напише для нащадків про діла дідів своїх? Для пам’яті людської, для оживлення змертвілих душ людських?

Карета в’їхала в Полтаву – колеса заторохтіли по нерівних плахах дерев’яної мостової. Безбородько зачинив віконце і відкинувся на м’яку подушку сидіння.