Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

опір не більше як кілька років. Що у художників називається розумом, те уявляється чистою претензійністю світським людям, бо вони не здатні піднестися до того рівня, з якого дивляться на все художники, бо їм неприступна та особлива втіха, яку відчувають художники, добираючи певного виразу або щось порівнюючи, тому спілкування з художниками втомлює їх, дратує і швидко породжує нехіть. А проте в розмові, а також у мемуарах, оприлюднених згодом, маркіза де Вільпарізіс виявляла гожість щиро світську. Переходячи повз великі події, вона не поглиблювала їх, а часом і не помічала, і з пережитого нею, змальованого, зрештою, влучно і чарівно, відсіяла всілякі дрібнички. Тим часом усякий твір, навіть не присвячений духовним пошукам, це виплід розуму, і, щоб передати в книжці або в мало чим відмінній від неї розмові повне вражіння легкодумства, вимагається певної поважносте, на яку особа надто легковажна просто нездатна. У деяких спогадах, писаних жінкою і проголошених справжніми шедеврами, окремі фрази вважаються взірцем легкости і зграбности, а я завжди думав, що для досягнення такої легкости авторка мусіла запастися неабиякими знаннями, мусила мати таку культуру, що може всіх ужахнути, і що ще молодесенькою дівчиною вона в очах подруг виглядала, мабуть, нестерпно занудною синьою панчохою. Зв’язок між літературним хистом і неласкою вищого світу такий очевидний, що досить нам вичитати в мемуарах маркізи де Вільпарізіс якийсь влучний епітет чи каскад метафор, як ми бачимо за ними низький, але крижаний уклін, який на сходах якоїсь ам-басади віддавала старій маркізі така снобка, як пані Леруа, що, може, загинала у маркізи дорогою до Ґермантів візитівку, але зроду не переступала порогу її вітальні з обави змішатися з нотарихами та лікарихами. Можливо, в ранній молодості маркіза де Вільпарізіс була синьою панчохою і, захоплена своєю наукою, пускала шпигачки, від яких не могла втриматися щодо світських людей, не таких освічених і не таких учених, як вона, а кусливих слів укушений не забуває.

До того ж талант це не якийсь кумедний паросток, яким присмачують усякі високі прикмети, здатні забезпечити світський успіх, з тією метою, щоб створити, як кажуть світовці, «даму». Талант це виплід певної духовної організації, в якій загалом бракує багатьох достойностей і в якій переважає вражливість, ознаки якої не помітні у книжках, але досить яскраво виявляються в житті, такі, приміром, як цікавість, фантазія, охота піти туди чи туди задля власної втіхи, а не для примноження і зміцнення світських стосунків чи просто задля них самих. У Бальбеку я бачив, як маркіза де Вільпарізіс, оточена своїм двором, проходила через хол у готелі, не глядячи на тих, хто там сидів. Але я мав таке вражіння, що ця відрубність не від байдужосте і що маркіза не завжди така самодостатня. Колись їй прибандюрилося водитися з людьми, позбавленими будь-яких прав, щоб мати до неї вступ; часом тому, що хтось, як вона казала, вразив її вродою, чи просто тому, що їй про когось сказали, ніби це дотепник, або тому, що хтось здався їй несхожим на її знайомих, які в ту добу, коли вона їх ще не цінувала, бо думала, ніби вони її не зрадять, належали до вершків Сен-Жерменського передмістя. Цю богему, цих дрібних буржуа, яких вона вирізнила, вона мусила кликати до себе, але вони цим не дорожили; а втім, такі настирливі запрошення підтинали її ціну в очах снобів, привчених шанувати салони з того, кому в них відмовляють, а не з того, кого там приймають. Замолоду маркізі де Вільпарізіс набридло пишатися, що вона велика пані, і вона розважалася тим, що шокувала оточення, нівечила без жалю своє становище в товаристві, зате нині, коли його втратила, звичайно, стала побиватися за ним. Колись вона, доводячи свою вищість над дукинями, говорила й робила все те, чого вони не сміли говорити й робити. А нині, коли вони, за винятком найближчих родичок, не ступали до неї ногою, вона відчула себе упослідженою і все ще рвалася панувати, хоча й не прагнучи брати розумом. їй кортіло принадити геть усіх, кого вона намагалася так старанно здихатися. Життя багатьох жінок, життя нам майже незнане (бо в кожного свій, за віком, відрубний світ, а німота старих позбавляє молодь змоги дізнатися про їхнє минуле й оглянути цілий вік), ділиться на два зовсім одмінні періоди, і другий, пізній, період вони цілком витрачають на відзискання того, що в ранній у них так безпечно було пущено з вітром! Пущено з вітром як саме? Молодь уявляє це собі невиразно, бо дивиться на стару статечну маркізу де Вільпарізіс і гадки не має, що нинішня пристойна мемуаристка, така поважна під своєю білою перукою, могла бути веселою ресторанною трапезницею, заживала капуанських розкошів і довела до руїни чоловіків, які лежать уже в гробі. Але те, що вона молодою так послідовно і завзято занапащала своє становище, яке вона завдячувала своєму походженню, аж ніяк не означає, що навіть у одлеглу добу маркіза де Вільпарізіс не цінувала його. Так окремішність і байдикування, з яких від ранку до вечора плете свій час неврастенік, теж можуть здаватися йому нестерпними, і, хапаючись додати нове вічко до сіті, яка не пускає його на волю, він, мабуть, мріє про бали, полювання та подорожі. Ми невпинно працюємо над тим, аби надати нашому життю якогось кшталту, але при цьому несамохіть копіюємо, ніби узор, риси особи, якою ми є насправді, а не тієї, якою б нам хотілося бути. Погордливі уклони пані Леруа могли передавати іноді достеменну сутність маркізи де Вільпарізіс, але геть розминалися з її прагненнями.

Певна річ, тієї миті, коли пані Леруа, за улюбленим виразом пані Сванн, «сплавляла» маркізу, та могла собі на потіху згадати, що королева Марія-Амелія колись їй мовила: «Я кохаю вас, як рідну доньку». Але ця августійша ласкавість, потаємна і нікому не відома, існувала лише для маркізи, припорошена, ніби диплом колишнього лауреата консерваторії. Правдиві світські переваги — це переваги, на яких стоїть життя; людина може позбутися їх, але нема чого ні чіплятися за них, ні ними хвалитися, бо того самого дня їх позаступають сотні інших. Маркіза де Вільпарізіс хоч і згадувала про ті королевині слова, а проте залюбки віддала б їх за постійну змогу, яку мала пані Леруа, діставати запрошення, — так прагне попасти до ресторану великий, але незнаний художник, чий геній не написаний ні на рисах його несміливого обличчя, ні на старомодному крою його приношеного піджака, хоча для цього