Читати книгу - "Останнє літо"

зовсім упевнено звертаючись до неї на «ти», сказав Синцов. — Може, зробимо інакше? Посидимо, поговоримо, потім помиюсь, а тоді вже повечеряємо. Правду кажучи, я недавно обідав.

— Як хочеш, — сказала Надя. — Мені ще краще! Я тебе зразу ж почну розпитувати.

Вона пересіла так, щоб дивитися йому прямо в очі, і поклала на стіл перед собою обидві руки. Синцов тільки тепер помітив, як вона одягнена. У чорній шерстяній сукні з довгими рукавами до кистей і глухим коміром, з-під якого виднів ся ще один, вузенький білий комірець. «Як черниця», — чомусь пожалів він її в цю хвилину.

Вона стала його розпитувати, як усе це було, коли він позавчора вночі бачив там, на фронті, Павла.

Розпитувала про такі дрібниці, що він зрештою всміхнувся.

— Їй-богу, не пригадую, що й де в нього стоїть і лежить, тим більше, що був уночі й думав зовсім про інше.

Хата як хата!

— А як, по-твоєму, є в нього хто-небудь?

— Кого маєш на увазі? — глузливо спитав Синцов.

— Не говори зі мною, як з дурненькою.

— А як з тобою говорити? Невже, коли опитала, сподівалась, що скажу: є?

— Ні, не сподівалась. Правильно. Ну, а все-таки? Мабуть, трудно без цього?

— Мабуть, трудно. — Він подумав про себе, що інколи буває трудно, але частіше не до того. Не тільки кажуть так, а й справді не лишається сил ні на що, крім війни.

— Може, й зрозуміла б його, та все одно казилася б страшенно! — сказала Надя, і, певно, то була правда: навіть од самої цієї думки її обличчя стало злим.

— А що тут розуміти? По-моєму, і розуміти поки що нема чого.

— Та хіба я хочу про це думати! — з раптовим притиском сказала вона. — Не хочу, а думаю. Таку вже погану вдачу маю. — І, помовчавши, спитала іншим, лагідним голосом: — А коли ти його ще, перед тим, бачив?

— Майже так само давно, як і ти, в листопаді.

— Та ви хоч по телефону розмовляєте?

— Двічі за цей час розмовляли, коли я оперативним черговим був.

— Лише двічі? — В її голосі був такий подив, ніби вона досі думала, що вони з Павлом тільки те й роблять, що розмовляють один з одним по телефону.

— Ти все-таки, мабуть, погано уявляєш реальну обстановку, в якій працює командир дивізії, та й взагалі всі ми, грішні, — не стримався він, щоб не всміхнутись.

— А я не винна, що погано це уявляю, — визивно сказала вона. — Я то хотіла!.. Він не захотів. Ти це знаєш? Про це він тобі казав?

І хоч Синцов кивнув, дав їй зрозуміти, що вже знає про це, але вона все одно стала розповідати йому, який Павло впертий і дивний чоловік, не розуміє, що там, на фронті, вона не принесла б йому нічого, крім щастя, а все інше — дурниці.

В її голосі відчувалось, що вона відступила, але не скорилась.

— Хіба коли людина щаслива, то гірше воює? — раптом спитала вона. — Тобі це краще знати!

Вона спитала прямо, а що відповісти? Сказати їй: тобі не можна бути на фронті з Павлом! А Тані зі мною — можна. Ти не вмієш там поводитись, не вмієш і не зумієш! А Таня вміє. Як це сказати їй у вічі? Як узяти на себе таку сміливість — судити чуже життя, та ще й ставити при цьому за приклад своє власне?

— Чого мовчиш? — спитала Надя. — Думаєш, як викрутитись, щоб не образити мене і Павла не підвести?

— Саме так. Про це й думаю.

— Ну й до чого додумався?

— Ні до чого не додумався. Ви з ним живете, вам з ним і вирішувати.

— А ти сміливий! — Надя глянула на нього так, піби він сказав їй щось дивовижне. — Інші зі мною бояться так розмовляти.

— А от я чомусь не злякався. Ти вже пробач.

— Навпаки, люблю, коли не бояться мене. Звикла, що чоловіки переді мною хвостами крутять на першу вимогу. Бережись, коли будеш і далі такий хоробрий, гляди, щоб не закохалась!

Легенька усмішка промайнула на її обличчі, і вона подумала: нездійсненне це тільки тому, що зараз сама не допускає такої можливості, і знову спитала про Павла:

— Розкажи мені, як ти його в передостанній раз бачив.

Синцов знизав плечима:

— Та коли це вже було, мало не півроку тому, та й бачились одну мить.

— А я його ще довше не бачила. Ні одну мить, ніяк. Одну мить, не одну мить, все одно розкажи мені, як це було.

Синцов розповів, як це було. Як його послали до командира дивізії з пакетом, де був наказ про передислокацію. Пакет треба було вручити командирові дивізії особисто. Та Артем’єва в штабі дивізії не застав: зранку поїхав у один із своїх полків на навчання.

— Яке навчання? — спитала Надя.

— Ну яке навчання? На цей раз прийшло поповнення, і вчили його наступати за вогневим валом.

— Що означає «за вогневим валом»? — знову спитала Надя.

— За вогневим валом — означає: ведуть вогонь кількома батареями і наступають так, щоб піхота йшла вслід за цими розривами на відстані двісті-двісті п’ятдесят метрів, не відстаючи.

— А коли навчання, як стріляють, холостими?

— Чому холостими? Звичайними, бойовими.

— А коли раптом щось… Коли не долетить?

— Уб’є людей. Не повинно бути недольотів. На цьому все й побудовано.

— Ну, добре, — скривилася Надя. — Як же ти його побачив?

— Побачив у полі. Він ішов у цепу, разом з солдатами. Я пішов слідом за ними і, коли наздогнав, вручив йому пакет. В ту хвилину саме дали відбій.

— А який він був?