Читати книгу - "Четверо в яхті"

Гвинтові сходи були дуже круті і дуже брудні.

Незабаром хлопці опинилися перед вузькими високими дверима з гострим — «готичним» — верхом. Великий іржавий ключ стирчав у замку. Андрійко йшов останнім. Озирнувшись, він побачив крізь вузьке, без шибок віконце ясну ніч, шматок майже блакитного неба, гілля залитого місячним сяйвом дерева. Дивно, але цей вид викликав у хлопця неспокій. Андрійко одвернувся спиною до товаришів і пішов задкуючи, щоб дивитися в очі цій темряві, що, наче звір, причаїлася внизу.

Хлопці довго вертіли ключем. Виявилося, що вже два тижні після того, як виїхали студенти, сюди ніхто не заходив, і ключ страшенно заржавів — у Гожиялках було дуже вогко. Тільки доклавши фізичної сили, вони форсували і цю перешкоду.

— Ах! — мимоволі вирвалось у Куцика, який перший переступив поріг.

В той же час у Андрійка щось стиснуло в горлі. Внизу, в густій темряві сходів, виднілася вузька смуга стіни проти віконця, осяяна блідим світлом місячної ночі. І на цій світлій плямі Андрійко помітив якийсь рух. Щось темне по-зміїному пересувалося знизу вгору, наче щупальце якогось жахливого спрута підкрадалося з чорної безодні до Андрійка.

Хлопець стрибнув назад і наскочив на Войтека.

— Що з тобою? — обурився той.

Андрійко нічого не сказав. Друга тінь прослизнула знизу вгору, але незабаром повернулася. Це той самий безсонний вітерець хитав гілки тополі.

Нарешті увійшли всі інші. Кімната в башті була невелика. І сюди через три вузенькі віконця заглядала ніч, небо і місяць.

З одного віконця коса смуга світла падала на підлогу, друге було прикрите чорною завісою дерева, що росло поблизу, в третє самітно заглядала червонувата зірочка, і небо біля неї здавалося блакитнішим.

Між цими віконцями бігало короткозоре світло ліхтарика. П'ять нар, і на них — о диво! — сінники, хоч і тоненькі. Кілька розхитаних табуретів, шафа без дверей, але з книгами. А в кутку — вузенькі східці, які вели ще вище, до отвору в стелі, прикритого листом дикту.

— Звичайно, ніяких вигід тут нема. Є навіть протяги. Але тут не так вогко, як на яхті, — сказала Люцина. — Зрештою, у вашому віці…

— Ну звичайно! — крикнув Здісь. — Тут чудово!

— А ці… — почав Куцик і засміявся, наче прохаючи пробачення. — Ці страхіття де?

— Там! — сухо вказала вона на отвір в стелі. — І, мабуть, там, над цим амурчиком. Ось вам ліхтарик, згодиться. На добраніч!

— Як, а ви самі в темряві? По цих сходах? — Войтек уже скочив, готуючись її провести. І, звичайно, всі інші теж схопилися.

Бачачи, що їй не відкараскатись, Люцина змінила тактику.

— Ну, якщо вже інакше не можна, то я сама виберу собі кавалера. Андрійку!

У того серце завмерло від щастя і жаху. Коли, супроводжувані шпильками хлопців, вони спускалися по сходах, перше почуття було набагато сильніше. Обоє проскочили страшний вхід, місячна ніч зустріла їх теплом, запахом відцвілої, але все ще не скошеної трави і таким світлом, що Андрійко помітив щось нове в очах Люцини: може, дівчина примружила їх, а може, то засвітилася перелітна, коротка посмішка.

— Ну, на добраніч, мій кавалер, — промовила Люцина, відгортаючи з лоба пухнасте неслухняне волосся. Потім м'якою долонею погладила його по щоці, відвернулась і пішла.

Андрійко стояв, задивившись на кущ бузку, за яким уже хвилину тому зник її силует. Ніч була тиха-тиха, навколо — жодного звуку, тільки дуже далеко якийсь птах кричав довго і монотонно, наче хтось пиляв дерево.

Андрійко зітхнув раз, вдруге, йому просто хотілося берегти в собі запах цієї хвилини. І він знову подумав:

«Я повинен, повинен щось зробити!» Великих планів у хлопця не було. Для початку він вирішив спокійно повернутися через страшний вхід і похмурі сходи.

Але саме в цю мить його охопило неприємне почуття, немовби він про щось забув. Ну звичайно: Суламіф! Куди запропастилася ця чортяка? Під час вечері її не було.

Андрійко занепокоївся. У неї ж такий апетит, що вона може спустошити весь дім! Як потім дивитися в очі цій гостинній, хоч пришелепкуватій, Неллі? І Люцині… А де шукати Суламіф? Він пішов навколо дому, крадучись навшпиньках, щоб хазяї не почули і не подумали казна-що. «Добре, — подумав, — що тут нема собак».

Андрійко вийшов на другий бік, до входу в їдальню. Тут він пішов уздовж стіни. І зразу ж, біля першого вікна, невпевнено зупинився.

В кімнаті точилася розмова. Хтось стояв біля вікна. Прекрасна Неллі радісно говорить:

— Казіку, нарешті!

Бурмотіння.

— Казіку, знаєш, у мене така приємна несподіванка. Вгадай! Ну, прошу тебе!

Знову якесь бурмотіння.

— У нас гості! Знаєш, такі милі, такі милі…

— Що? Знову? — почувся грізний чоловічий голос.

— Та ні ж, це не ті. Казіку, вони такі культурні. З політехнічного.

— Слухай-но! Скільки разів я тобі казав?

— Але ж, Казіку! Це зовсім інша справа. Приїхали своїм парусником. Зрештою, це не моя вина. У них справа до тебе. А тебе так довго не було. Ти останнім часом забуваєш про мене. Все кудись ходиш…

Андрійко аж зігнувся від сорому, що йому доводиться підслухувати такі приватні розмови. Але вікно саме відчинилось, і пан Сикус прогарчав:

— Ну, де вони?

— Ми не дочекались. Я їх поклала спати.

— Де?

— Де ж ще? В башті!

— Ідіотка!

— Що ти кажеш, Казіку?

— Ідіотка! — прошипів Казік і ніби аж кинувся на прекрасну Неллі, бо його вже не було біля вікна.

Андрійко згорбившись теж відскочив. Його розпирали бурхливі, невимовні почуття, головним чином, обурення і недовір'я. Хлопець підтюпцем пробіг уздовж стіни їдальні, обминув східці і опинився по той бік будинку, де мала бути кухня.

Правда, ця розмова так приголомшила хлопця, що справа з Суламіф здалася йому надто дрібною. Та коли вже він