Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

ворочав. Перше, що його дивувало в нас: де взявся я і хто, зрештою, такий.

— Убірі яво, — казав він матері крізь ту відвислу губу. — Он мня ррздражает…

— Забирайся сам, п’янюго нещасний! — верещала мати, тоді він стягував зі штанів паска і тим паском починав лупити матір і мене, поки ми з вовчим виттям не вивалювалися, на превелику втіху сусідам, із квартири.

У маленькому п’ятачку нашого двору мати репетувала й махала руками, до неї сповзалися звідусіль жінки й радили викликати міліцію, але мати викликати міліції не бажала; вона брала мене за руку й вела геть — ми йшли в комунальну кімнату вітчима (до речі, й удома ми жили не самі, а з сусідкою, товстелезною Асею Миронівною, яка працювала касиркою в ощадкасі, була самотня і весь вільний час читала романи, які брала в бібліотеці, згодом позичала почитати їх і мені). Ми заходили до кімнати вітчима, мати мала свої ключі, й осідали тут, поки вітчим панував у нашій хаті, а коли прилазив сюди, то ми благополучно тікали, діставши знову кілька разів ременем, до квартири своєї, тоді вже двері защіпали на ланцюга й просили Асю Миронівну дотримуватися цього порядку.

— Ах, Зоя, — зітхала Ася Миронівна, — зачєм ви такого бандіта дєржітє?

Мати, однак, тільки мені пояснила, для чого вона тримала цього «бандита» — вона елементарно хотіла, щоб я, одружившись, мав власне гніздо, тобто вітчимову кімнату, бо наша з нею й справді мацюпусенька. Була то одна з її ідей-фікс, але цілком марна, бо у вітчима незабаром віднайшовся син від третьої жінки, що жила також у Києві, й він прописав його туди, але мати досягла й свого, вона вмовила прописати мене в себе батькову матір, мою бабусю, яка, до речі, завжди осуджувала нестатечний учинок мого батька і жаліла мене, як сироту, хоч ніякий я не був сирота. Я й справді любив до неї приходити, бо й вона мені давала кілька карбованців, а після грошової реформи — копійок, а ще незмінно годувала чудовим борщем і варениками, при цьому дивилася на мене лагідним поглядом і вряди-годи погладжувала по голові. Вітчима ж я ненавидів усією юною душею, і от, бувши в третьому, здається, класі, я вчинив таке, про що й досі згадую із завмиранням у душі.

Була в нас пляшечка з бензином для чистки плям чи ще для чогось. Я вилив той бензин на вітчимову одежу, коли він, п’яний, хропів на канапі, як завжди лежачи долілиць, і кинув на нього запаленого сірника. Одежа запалала, вітчим із риком підірвався і почав із виттям качатися по підлозі, прибігли мати й Ася Миронівна, накинули на нього ковдру й ледве той вогонь збили, а я в цей час непомітно вислизнув у двері так, що мене ніхто й не побачив. Але мати шляхом дедуктивного аналізу допетрала, що це моїх рук робота; цього разу бив мене не вітчим, бо його забрали лікувати опіки, а вона. Потім мати охопила мене руками й ридала разом зі мною, заливаючи мене слізьми й просячи-молячи, щоб я більше такого ніколи не робив, що я щиросердно пообіцяв, бо подія й мене непомірно жахнула.

Вітчим повернувсь із лікарні якийсь присмирілий, йому мати сказала, що це він курив п’яний, заснув із цигаркою, отже, сам себе підпалив, але він щось там щодо мене підозрював, принаймні після того вже ніколи мене й матір не бив, а в часи запоїв зачинявся у своїй комунальній кімнаті й подихав там, аж доки мати не відвідувала його, зжалившись — воістину, «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями», — і не приводила сяк-так до тями — що там між ними відбувалося, я, відверто кажучи, не знав.

Урвалася моя стежечка й до рідного батька, бо мачуха застала, як він всовував мені трояка, вчинила скандал і виперла мене з їхньої хати, наказавши, щоб я їхнього порогу не переступав, — це було вже в четвертому класі, і я йшов додому, добре переплакавши на Солом’янському цвинтарі, а потім звідти пішов із такою затятою тугою в серці, що не зичив би її переживати й ворогам. Відчував себе прошаком, притому зганьбленим, і вирішив ніколи в світі не переступати того порога; зрештою, він завжди був мені важкопереступний. Батько, однак, вважав, здається, що ті його скромні подачки — це і є його обов’язок переді мною, бо розшукав мене сам, власне, дочекався, тупцяючи біля нашого під’їзду, повів мене в погребок на Хрещатику, де були старі зацвілі дзеркала і де чадолюбиві мами й тати (більше мами) начиняли морозивом своїх пуцьверінків. Батько купив по двісті грамів собі й мені, і поки їли те морозиво, оповів, що його Свєта непогана жінка, але часом її кусає ґедзь — це буває в усіх жінок, навчав мене батько, а зараз вона кається і хоче, щоб я заходив до них як раніше, вона нічого проти мене не має — з цих слів я прийшов до висновку, що в них там був щодо мене скандальчик і що мачуха таки поступилася. Але я відмовився. Батько зітхнув.

— Хоч, поведу тебе на футбол? — запропонував він.

Це було заманливо, бо мене ніхто ніколи не водив на футбол, однак я розумів, що батько до мене підлещується, тож і від цього відмовився. Тоді він знову зітхнув, вийняв ручку й написав на серветці, яку вийняв зі склянки тут-таки, телефона, сказавши, що це його робочий телефон, що я можу ним користуватися, тобто щоб я дзвонив йому раз на тиждень, ми домовлятимемося про зустріч, ходитимемо в зоопарк, на каруселі, в кіно — куди, сказав він, захочеш.

— Ну, і якогось рубля тобі дам, — завершив він.

Це вже було настільки спокусливо, що я вирішив телефона взяти, дзвонитиму — не дзвонитиму, то діло десяте; зрештою, не він же мене зі свого дому виганяв! Однак я був певний, що в їхньому домі панує не він, а ота кляча з вибіленим волоссям, а її я вік би не бачив. Ми розійшлися, помирившись, але любові до батька все одно я не відчував — був він мені чужий. Куди ближчі