Читати книгу - "Рiднi дiти"

— Це все роботи наших рукодільниць, — показав директор на вишиті марлеві завісочки, полотняні серветочки, покривальця. — У нас чудові діти, — додав він, — от подивитеся самі. А ці полички вже наші теслярі самі в майстерні зробили.

Діти були на уроках, але під час перерви вибігли в залу. Галині Олексіївні кинулося одразу в очі, що всі вони веселі, дуже рухливі, жваві, і хоча одягнені дуже скромно, але чистенько і охайно і зовсім не мають ні пригніченого, ні бідного вигляду.

У директора, коли він побачив дітей, очі враз потепліли і прояснились. Діти підбігли до нього і почали з ним розмовляти на пальцях.

Але завпед раптом зробила суворе обличчя і сказала директорові:

— Ну, що ви порушуєте мою роботу? Адже ми боремося за те, щоб діти розмовляли словами, щоб розуміли вас по артикуляції губ. От ви почуєте, Галино Олексіївно, як вони відповідають на уроках, як розуміють все без пальців.

— Ну, я мусив їм швидше пояснити, хто до них у гості приїхав,— виправдовувався з винуватою усмішкою директор. — А сам я дуже швидко тут уже вивчився розмовляти пальцями. Я ж не спеціаліст, — додав він. — Але партія мене послала на цю роботу — як же я можу, щоб моїм дітям було гірше, ніж іншим? Ви вже допоможіть нам, Галино Олексіївно. От цими днями у нас бій буде і за кошторис, і за наші вимоги, — скажіть своє слово, і хай мене лають, хай мені догани пропишуть за порушення статей, я не поступлюся інтересами дітей.

— У цій справі найбільше душа потрібна, — розповідала дома Тані Галина Олексіївна, — і справжня любов до дітей. Там, у «обдарованих», директор лише думає, щоб його похвалили, усе про зовнішній бік дбає, і талановиті, здібні діти одержать зовсім не те, що їм потрібно. Я навіть не певна, що їхні здібності розвиватимуться там. А тут стільки відповідальності, боління, щоб дітям добре було, щоб з них вийшли повноцінні члени суспільства. Ні, я обов'язково все це докладно напишу в доповідній записці і піду на засідання виконкому, щоб підтримати його вимоги. От нібито дрібниці — казани, ягоди, матеріали для майстерень, а в цьому виявляється і людина, і робота. І все-таки як добре, що посилають нас перевіряти, контролювати — може ж і можна буде допомогти. Добре, що весь народ піклується! Зараз же сяду і про все, про все напишу.

Залишився ще один будинок на околиці міста. Туди вже Галина Олексіївна їхала досить спокійно, озброєна досвідом перевірки попередніх двох будинків. Це був, здається, звичайний собі спецбудинок, бо коли його давали їй, інспектор сказав:

— Хочете, цей візьміть, а хочете — на Куренівці, нам треба обстежити і звичайні собі спецбудинки.

— А чому ж він спец? — здивувалася Галина Олексіївна.

— А тому, що це для дітей, батьки яких загинули на фронті, — таких будинків багато.

Так випадково Галина Олексіївна потрапила в будинок, де директором була Марина Петрівна, де працювала Ліна Косовська, де жили діти, вивезені з фашистських концтаборів.

Малята гуляли в саду, середні і старші були в школі, Марина Петрівна сиділа з Софією Миронівною і Ліною в кімнаті завпеда — розглядала план виховної роботи.

Якось у перші дні, тихим вечором, коли діти вже спали, Ліна розповіла Марині Петрівні коротко про себе.

— І у вас, Ліно, нікого нема? — спитала вона її.

— Ні, крім цих дітей, нікого. У мене була дуже близька подруга, вся їхня родина мене дуже любила. Недавно я пішла до них, але мені сказали, що вони виїхали. Чи можу я лишитися працювати у вас? У мене, правда, незакінчена навіть середня освіта, але я б хотіла вчитися заочно.

— Де, Ліно? — зацікавилася Марина Петрівна.

— Раніше я ніколи не думала про це, а от тепер мене тягне ваша робота, — сказала, почервонівши, Ліна. — Я б хотіла вступити до педінституту. Я б хотіла бути вихователькою в дитбудинку.

Вона ніби сама дивувалася своєму бажанню, а Марину Петрівну це не дивувало. Вона помітила — Ліна була організована, витримана, у неї був природний такт, і діти її поважали і слухались. Хоча в неї не було закінченої середньої освіти, вона була дуже розвиненою, начитаною дівчиною, до того ж дуже добре грала на роялі — це завжди великий плюс в роботі з дітьми. Коли у неї є стремління до педагогічної роботи, треба це підтримати і допомогти.

Марина Петрівна порадилася з міським відділом наросвіти, лишила Ліну вихователькою і допомогла вступити на підготовчі курси. Тепер Ліна не мала жодної вільної хвилинки. Вечорами, коли не чергувала, інколи цілі ночі вона сиділа над книжками і зошитами, так само, як Леночка Лебединська, яка не хотіла «подарувати фашистам» жодного пропущеного дня в школі!

І дивно — це впливало надзвичайно на всіх дітей! Старші бачили, що Лена і Ліна Павлівна вчилися з якимось азартом і запалом, і намагалися наслідувати їх. Середні, звичайно, у всьому намагалися не відставати від старших.

— У нас просто якийсь культ навчання! — з задоволенням казала Софія Миронівна Марині Петрівні. — Ти добре, Марино, зробила, що лишила і Лену, і Ліну, хоча й наполягали, щоб Лену, як переростка, не лишати в дитбудинку.

Ліні і Лені залюбки допомагали і Софія Миронівна, і Марина Петрівна.

Ліна після перших схвильованих днів повернення до Києва внутрішньо заспокоїлась. Була робота — потрібна, цікава, власне, не робота, а своє життя, своя сім'я; була мета