Читати книгу - "Якщо на землі є пекло"

безвідмовно.

Отже, до вечора треба закінчити обладнання барака, бо ж начальство обов’язково перевірить, чи виконано наказ. А вночі тунель вивести на поверхню. Затим — сама операція: по черзі вибратися через тунель на поверхню, за дріт і есесівські вежі, а потім по-пластунськи тихо відповзти метрів на двісті. Далі — босоніж бігти в ліс, і вже там розділитися па дві групи. До світанку необхідно подолати якнайбільшу відстань в напрямку Східних Бескидів — скільки вистачить сил. Отака була програма дій.

В обід знову одержали цулягу. Їли зосереджено, мовчки. Деякий час у бараці панувала гнітюча тиша, і, щоб розвіяти її, Карел попросив Жору заспівати. І Жора тихо заспівав пісню, яку так любили чехи, яка нагадувала їм про уярмлену батьківщину:

Горо, горо, висока йсі, Ма, паненко, вздалена йсі, Вздалена йсі за горама, Вадне ласка мезі нама[22].

Затамувавши подих, вслухалися чехи в рідну пісню, як у голос вітчизни. На обличчях — горе і радість, гордість і біль. А пісня лине тихо, чисто, виразно в глухій порожнечі величезного барака й немовби оновлює побратимів світлою надією. Здавалося, та пісня несподівано прилетіла з-за колючого дроту, із давнього мирного життя, з далеких просторів рідної землі, знайшла тут, у таборі смерті, своїх знедолених синів і втішає їх, голубить любов’ю і ласкою...

— Спасибі, Георг, спасибі від усіх нас! — розчулено мовив Карел, по-батьківськи пригорнувши Жору.

— Спасибі й вам, друзі, за братерську підтримку,— вдячно потиснув йому руку Жора.

— А зараз, товариші, за роботу! — уже діловито розпорядився Карел.

Працювали як ніколи і водночас із тривогою чекали візиту ненависного Бруно, який мав перевірити і прийняти роботу. Та й чи є на світі люди, які змогли б не хвилюватися в такій ситуації? Дивлячись на змучені, стурбовані й зосереджені обличчя побратимів, Володя відчував щемну жалість до них: як змучилися всі... Та все ж щастя, воля так близько, поруч — і кожен ще з більшим шаленством накидався на роботу...

Лагерельтестер Бруно після обіду мав звичку години зо дві відпочити, потім освіжитися під душем, і тільки після цього з набундюченим виглядом обходив табір. Робив це двічі на день: вранці, після розводу арбайтскоманд, і в другій половині дня. Знаючи це, чеські спостерігачі пильнували появу Бруно; були впевнені, що той неодмінно загляне й сюди. І справді, о четвертій годині дня Бруно вийшов із своєї резиденції і одразу ж попрямував до тринадцятого блоку: сьогодні закінчувався строк, визначений ним для теслярської бригади.

Сигнал подали вчасно. Усі встигли переодягтися, вмитися і хутко розсипалися по бараку, загупали молотками, завищали дрелями та пилками. Замелькали лопати — і в повітрі повисла хмара пилу, тирси. Це — «пилова завіса», щоб начальству не дуже хотілося тут затримуватись.

І ось на порозі Бруно. Він, як завжди, акуратно поголений, чепуристий у своєму ретельно випрасуваному чорному мундирі й до блиску начищених лакованих чоботях. В руці — незмінний шкіряний нагай. Після громового «ахтунга» Карел почав доповідати:

До дванадцятої години ночі усі роботи в бараці будуть закінчені. До першої години ночі тут буде прибрано, сміття зсиплемо в паперові мішки. А завтра можемо розпочати роботу на псарні.

— Гаразд,— кивнув Бруно. — Але після вранішнього апелю сміття віднести на смітник, свої постелі — назад у центральний блок, а інструменти — на склад! Поснідаєте і чекатимете виклику.

— Яволь! — гаркнув Карел, пожираючи очима начальство.

Бруно навіть не виявив бажання обдивитися барак і перевірити якість роботи. Він звик наказувати, знаючи, що ніхто не насмілиться порушити наказ, адже порушників карали на горло.

І знову — шалена робота. Ніхто з начальства більше не турбував їх. З настанням темряви в табір повернулися арбайтскоманди і, як завжди в такі часи, табір перетворився на розворушений людський мурашник. Карел покликав Володю й Жору, наказав їм добре повечеряти перед важкою дорогою, дав кілька бутербродів з маргарином і пляшку кави для Петра.

— Нагодуйте земляка і поговоріть з ним. Але ніяких розпатякувань! Тільки запитаєте: згоден чи ні. Якщо згоден, після відбою, коли всі в бараці заснуть, босоніж прибіжите сюди, але так, щоб есесівці на вежах вас не помітили. Якщо раптом вас освітять прожектором і крикнуть «хальт!» — не здумайте тікати. Навпаки, зупиніться, зніміть шапки і голосно відрапортуйте, що ви — теслі і за наказом лагерфюрера ідете в тринадцятий блок на нічну зміну, щоб закінчити термінову роботу, яку вранці буде приймати сам лагерфюрер. Я теж вийду вам назустріч з пов’язкою капо. Це переконає есесівців, адже вони бачать, що в бараці вдень і вночі кипить робота. І все ж таки бажано не попадатися. Ну, як кажуть, з богом!

Хлопці пішли шукати Петра.

В цей час біля кухні зчинився гвалт, пролунало кілька пострілів. Дикі лайки і крик, розпачливі зойки... Неймовірний шарварок свідчив про те, що там — облава. Мабуть, хтось із в’язнів, а може, ціла група вчинили спробу щось украсти і «погоріли».

Володя з Жорою з тривогою чекали Петра, а його все не було. Нарешті біля кухні все стихло, звідти розходилися по своїх бараках капо. Навіть у темряві їх легко було розрізнити по жовтих пов’язках і киях, з якими вони ніколи не розлучалися.

Кількох убитих в’язнів потягли до трупарні. А один, покалічений, повз до дванадцятого блоку. Охоплені тяжким передчуттям, Володя з Жорою кинулися йому на допомогу — із жахом побачили, що то Петро! Впізнавши товаришів, він заридав і знепритомнів...

Хлопці віднесли його до барака, поклали на землю. Володя лишився біля непритомного Петра, а Жора побіг