Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

з рук планшет. Ліне відкрила її улюблену гру.

Думки соталися одна за одною. Логічний взаємозв’язок між усім, що відбулося останніми днями, поступово проявлявся перед очима. Тривога й страх застрягли грудкою під діафрагмою.

Генрієтте Коппанґ була співмешканкою злочинця і мала від нього дитину. Це багато чого пояснювало. Вона спілкувалася зі старшим інспектором у «справі Єршьо» і добилася доступу до документів поліції не як журналістка «Ґоліафа». Генрієтте виконувала завдання грабіжників — довідатися, що сталося з вкраденими грошима.

Ліне не втерпіла, підхопилася на рівні ноги. Намагалась не підпускати параноїдальних думок надто близь ко. Але сумніву не було, Генрієтте спричинилася до всіх подій. Так злочинці й довідалися, що Ліне працює зі справою про пограбування. Вони стежили за нею, вдерлися до її будинку з однією метою: з’ясувати, що ж вона знає. Ніякого інформатора Генрієтте не мала. Інформацію, якою послуговувалася, злочинці знайшли, коли проникли до її помешкання. Ім’я Леннарта Клаусена висіло в центрі стіни з рисками-променями, протягненими до людей навколо нього.

Останнього разу в кав’ярні Генрієтте змусила її відкрити «мак». Вона бачила, як Ліне набирала пароль. Грабіжники знали тепер усе, окрім того, що гроші знайшли на дачі Бернгарда Клаусена.

Ліне схопила телефон. Треба дзвонити батькові…

59

Телефон Вістінґа вібрував у пластмасовому боксі, куди він поклав його на тюремній вахті.

— Потім передзвоню, — махнув він рукою черговому, дозволяючи сховати мобільний у шафку.

Вони й так спізнилися. Ян Ґюдім та його адвокат уже півгодини чекали на них.

Один із тюремників провів їх до кімнати для допитів. Вістінґ зайняв позицію за одностороннім дзеркалом. Ґюдім з адвокатом сиділи по один бік столу, попиваючи каву з картонних кухликів. Адвокат — у костюмі й сорочці, куртка висіла на спинці стільця. Ян Ґюдім — у футболці й спортивних штанях. Вони підвелися, коли в кімнату ввійшли Стіллер і Тюле.

Вістінґ запустив відеозйомку. На стіні в кімнаті для допитів спалахнула червона лампочка, увімкнувся звук. Вістінґ слухав, як Стіллер перепрошував за спізнення, перш ніж перейти до формальностей: час і місце допиту, присутні на допиті, справа, якої це стосується, а також право Ґюдіма не давати свідчень.

Адвокат нахилився до мікрофона.

— Мій клієнт бажає визнати свою провину в необачній співучасті в пограбуванні валюти, а також у деяких дрібніших переступах. Він готовий до зізнання, але тільки в тому, що стосується його особисто.

Вістінґ відчув у словах адвоката самовдоволення. Він знав, що подальше свідчення буде підігнано під визначені рамки. До зізнання завжди довгий шлях. У першій версії зловмисник якнайдалі дистанціюється від злочину й щосили применшує свою роль. Під час наступного допиту сказане ним підганяється під наявні в поліції докази. І лише тоді, коли решта спільників виклали свої свідчення, можна почати наближатися до цілісної картини того, що сталося. Те, що відбувалося у кімнаті для допитів зараз, було всього лиш преамбулою.

— Розповідай, — кивнув Адріан Стіллер.

Ян Ґюдім засовгався на стільці, ніби не знав, з чого почати, або вагався, чи й варто говорити. Пауза затягнулася, аж Вістінґ злякався, що Ґюдім передумав і нічого вони від нього не почують.

— Я погодився виконати одну роботу, — врешті промовив він. — Я мав відігнати кудись у безлюдне місце автомобіль і спалити його. Я був певний, що йдеться лише про шахрайство зі страховкою.

Далі Яна Ґюдіма мов заціпило. Стіллерові доводилося витягати з нього кожне слово.

— Який автомобіль? Де ти його спалив?

— «Гранд вояджер». Біля перехрестя Кльофтакрюссет. У напрямку Конґсвінґера. Я мав перевірити, чи літак прибуває вчасно, а тоді підпалити авто. Тобто через півгодини після приземлення літака.

Знову Стіллерові довелося витягати з нього подробиці.

— Як усе мало відбуватися?

— Машину я викрав за кілька тижнів до того. Поставив у гаражі. Там знайшлося місце для невеликого кросового мотоцикла «ямаха». У день пограбування вивів машину з гаража й поїхав моциком в аеропорт. У залі прильотів дочекався посадки потрібного літака, а тоді повернувся назад і підпалив автомобіль.

Адвокат знову схилився до мікрофона.

— Хочу наголосити, що Ян Ґюдім на той момент уявлення не мав, навіщо йому треба вчинити саме так. Про пограбування нічого не знав. Просто погодився виконати роботу.

— Хто тебе найняв? — запитав Стіллер.

Ґюдім скоса глянув на адвоката.

— Мій клієнт даватиме свідчення лише стосовно своєї участі, — втрутився той.

Стіллер налив собі склянку води.

— Про який літак ішла мова?

— Рейс зі Швейцарії. Він мав сісти о пів на третю.

— На тому твоє завдання вичерпувалося? — запитав Тюле. — Коли спалив авто?

— Я ще мав забрати біля старої майстерні на південному краї аеродрому і відвезти до міста трьох чоловіків.

— На кросовому мотоциклі?

— Вони мали свою машину. Великий фургон. Моцик я покинув. І лише тоді зрозумів, про що йшлося. Вони завантажили в фургон купу сміттєвих мішків з грошима.

Вістінґ записував. Свідчення збігалося з відомою уже інформацією: маневр-відволікання з підпалом автомобіля і майстерня, де заховали справжній автомобіль грабіжників та мотоцикл.

— Що було потім?

— Відвіз їх в Осло.

— Я питаю про гроші.

— Не маю до них ніякого стосунку. Я вийшов ближче до центру, а вони поїхали далі.

Адріан поперекладав свої папери.

— Але ми ж тепер знаємо, що награбоване зберігалося у підвалі старої насосної станції біля Єршьо. Доступ до неї мав ти. Твій батько був начальником служби водопостачання. Саме ти роздобув ключ до станції.

Ян Ґюдім похитав головою.

— Не зовсім так. Ми раніше ховали в насосній станції крадені речі.

— Розкажи про ключ.

— Я про нього подбав багато років тому. Тато влаштував мене на літню роботу в свою службу. Це було того року, коли ввели в експлуатацію нову станцію очистки води. Стару насосну станцію просто замкнули й покинули. Я подумав, що круто було б мати ключ до неї, і виготовив собі копію.

Вони повторили свідчення ще раз від початку. Цього разу розмову вів Тюле. Він видобув з Ґюдіма нові подробиці про вкрадений ним автомобіль, підпал і кросовий мотоцикл, але нічого кардинально нового не виявилося.

— Знаєш щось про хлопця, який зник? — запитав Стіллер.

Адвокат насторожився.

— Який хлопець? — запитав він.

— Симон Мейєр. Він зник того ж дня, коли сталося пограбування в аеропорту. Всі його сліди закінчуються біля насосної станції над озером.

— Ми торкнулися теми, у якій мій підзахисний зовсім не орієнтується.

— Я нічого про це не знаю, — сказав Ґюдім. — Направду нічого!

— А коли поліція влаштувала там командний пошуковий пост, мусили ж задуматися, кого шукають, — наполягав Стіллер.

Ян Ґюдім зайорзав на стільці.

— Коли ви помітили, що гроші пропали? — запитав Тюле.

— Та я не дуже