Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

був при ділі, — зам’явся Ян. — Знаю лише, що ключів не знайшли, а гроші пропали.

— Ключі?

— Один — від станції, а другий — від навісного замка на ляді над льохом, де ми тримали свої речі.

— Де мали б лежати ключі?

— Під каменем.

— Ти був з ними, коли вони прийшли по гроші?

Ґюдім кивнув.

— Гроші, мабуть, зникли ще до початку пошукової операції, — висловив він здогад. — Бо ж поліція побувала всередині станції і ні на що не натрапила. А там же було сім-вісім мішків. Якби вони були на місці, їх неможливо було б не помітити.

— Ви ж, напевно, сушили собі голову, куди поділися гроші?

— Облишмо здогади! — втрутився адвокат.

— Ми також висунули обвинувачення Оскарові Тведту, — промовив Тюле, тасуючи стос документів перед собою. — Можеш якось прокоментувати його участь?

Питання адресувалося Янові Ґюдіму, але відповів адвокат Гарнеє.

— Як було сказано на початку допиту, мій клієнт відповідатиме лише на запитання, які стосуються його особисто. Він виконав свою частину домовленості. Прошу зафіксувати, що на даний момент ні він, ні я не бачили жодних документів, свідчення клієнт надав добровільно. Я сподіваюся наступного допиту, тож очікую отримання копій усіх матеріалів, що стосуються справи, включно із заявами інших осіб, причетних до цього злочину.

Стіллер кивнув. Його блеф із зізнанням Оскара Тведта рано чи пізно розкриється, але вже буде пізно: жереб кинуто.

Тюле підсумував результати допиту. Вістінґ зупинив запис, але чув розмову за дзеркальним вікном.

— Я припускаю, що мій клієнт має додаткові свідчення, — сказав адвокат.

Він скосував погляд на лампочку відеокамери, даючи зрозуміти, що цю інформацію не варто записувати.

Вістінґ нахилився до монітора.

— Звісно, ми очікуємо, що обвинувачення врахує добровільне зізнання, і це пом’якшить вирок.

— Тобто?

— Ну, мій клієнт не знав про пограбування наперед. Він думав, що йшлося про страхове шахрайство.

— Ми не впливаємо на рішення прокурора, — завважив Тюле.

— Ви отримаєте імена всіх співучасників, — додав Гарнеє.

— Ми їх уже маємо, — відповів Тюле. — Свідчення вашого клієнта знеціняться, якщо він по-інакшому говоритиме в суді.

— Але ви матимете готові відповіді, — наполягав адвокат, силувано всміхаючись. — Завжди легше розв’язувати завдання, знаючи відповіді.

Вістінґ постукав у дзеркальне вікно. Усі четверо за дзеркалом обернулися.

— Ми ще повернемося до цієї розмови, — сказав Стіллер і викликав тюремного охоронця, щоб той випустив їх з кімнати для допитів.

— Мені терміново потрібен мій телефон, — сказав Вістінґ, коли вартовий впустив до нього колег.

— З телефонами не можна перебувати у відділенні, — заперечив тюремник.

— Треба зателефонувати генпрокуророві.

Охоронець повагався, однак кивнув.

— Що ти надумав? — поцікавився Тюле.

— Гадаю, угода можлива, — відповів Вістінґ. — Пограбування у цій справі не головне. Тепер найважливіше довідатися, що сталося з Симоном Мейєром.

Двоє колег погодилися. Вістінґові принесли телефон. На дисплеї — два пропущені дзвінки. Обидва від Ліне. Вістінґ стривожився, у ситуації, що склалася, зволікати не можна було. Тривога зростала з кожним гудком. Нарешті вона відповіла задиханим голосом.

— Усе гаразд? — запитав Вістінґ.

— Так, я просто зайнята з Амалією.

— Чого дзвонила?

— Я знайшла Даніеля. Отого, чий номер телефону записаний на клаптику паперу з коробки з грошима.

— Зачекай хвилинку, увімкну голосний зв’язок.

Вістінґ поклав мобільний на стіл, увімкнув динамік.

— Даніель Ліндберґ.

Троє чоловіків перезирнулися.

— Нічого мені не каже, — промовив Тюле.

— Він співмешканець Генрієтте Коппанґ. Вони мають спільну доньку.

Вістінґ мовчав, напружено думаючи, які наслідки може мати цей факт.

— Детально розкажи, що вона від тебе довідалася, — попросив Вістінґ.

— Я не розповідала їй нічого такого, що могло б зашкодити справі. Однак проблема в тому, що вона сиділа поруч зі мною і бачила, як я заходжу у свій «мак». Могла запам’ятати пароль. Тоді все збережене в комп’ютері їм доступне.

— Не катастрофа! — підбадьорив Стіллер. — Вони ж не знають, що ми про це знаємо. Можемо використати собі на благо.

Вістінґ також вбачав переваги в ситуації, яка виникла.

— Не бери телефон, якщо вона тобі задзвонить, — сказав він. — Ми будемо за кілька годин, тоді в усьому й розберемося.

Ліне наче заспокоїлася. Вістінґ попрощався з нею і набрав номер генпрокурора.

— Я у в’язниці Гальдена, — сказав він. — Щойно завершили допит Яна Ґюдіма, який відбуває тривале покарання за наркотики. Він розповів про свою роль у пограбуванні валюти.

— Що саме розповів?

— Він мав завдання відволікти увагу поліції і спалити підставний автомобіль, однак стверджує, що на той час навіть не здогадувався, у що його вплутали. Потім він зустрівся з грабіжниками в умовленому місці й відвіз їх в Осло.

— А гроші? — запитав генпрокурор.

— Свого часу він роздобув ключ до насосної станції, але з іншою метою. Він не був при тому, як ховали гроші.

— Ви кажете, що він розповів про свою роль. Отже, це означає, що інших імен він не назвав?

Вістінґ підійшов до дзеркального вікна. Ґюдім та його адвокат досі мочки сиділи в кімнаті для допитів, по обидва боки столу.

— Ні, але він готовий надати додаткові свідчення. Вони можуть допомогти нам розкрити всю справу.

— Чого хоче натомість?

— Пом’якшення вироку й обвинувачення лише в тому, у чому зізнався: необачна співучасть та вимушене сприяння зловмисникам.

— Ми не можемо цього гарантувати, бо подальше розслідування може виявити інші нюанси його співучасті. Можливо, його роль виявиться значно вагомішою, — заперечив генпрокурор.

— Це може бути однією з умов угоди, — відповів Вістінґ.

— Якщо ви цього потребуєте і ви особисто рекомендуєте, то я погоджуюся. Хто його адвокат?

— Ейнар Гарнеє.

— Гаразд. Дайте йому слухавку.

Вістінґ простягнув мобільний Стіллерові, щоб той відніс його в кімнату за дзеркалом.

На відміну від судочинних систем інших країн, у Норвегії на офіційному рівні не можна укладати угоди з підсудним про пом’якшення покарання чи визначення пунктів обвинувачення. Тому угоду з Ґюдімом ніколи не буде зафіксовано в письмовому вигляді. Для Ґюдіма слова слідчих теж могли бути порожніми обіцянками. Однак усна гарантія генпрокурора важила неймовірно багато для адвоката, з такою гарантією можна було довіритися угоді. Вістінґ іще ніколи не чув, щоб генпрокурор особисто давав якісь гарантії. Ейнар Гарнее, мабуть, теж.

— З вами хочуть говорити, — Стіллер простягнув телефон Гарнесові.

Гарнеє скептично глянув на телефон, але взяв.

— Ейнар Гарнеє.

Вістінґ бачив, як змінився його вираз обличчя, коли він почув, з ким розмовляє. Гарнеє здивовано глянув у бік дзеркального вікна, ніби за ним стояв його співрозмовник. Відповідав односкладово, раз по раз коротко киваючи. За півхвилини адвокат віддав телефон Стіллерові.

Стіллер відсунув стілець і сів.

— А тепер поговоримо…

60

Усі дивилися на Ґюдіма. Вістінґ спостерігав за ними із задзеркальної кімнати. Скидалося на те, що Ян