Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 36

Тиждень пройшов швидко. Викладачі ввічливо зайвий раз не чіпали, знаючи, яка відповідальність лежить на мені — представляти наш внз на конференції в Берліні. Деякі професори навіть прямо сказали, що я можу не робити домашні завдання зараз і здати їх потім, щоби було більше часу на підготовку доповіді. Серед студентів ходили розмови про блат, адже як це так, новенька студентка, яка тільки недавно з'явилася, і саме її і вибрали. Я не звертала уваги. Лише одного разу Арінка не витримала і крикнула тій самій Ксюші, щоб перш ніж язиком молоти, подивилася мої оцінки. Ксюша з відповіддю не знайшлася, на тому й розійшлися.

Сьогодні четвер і весь день в університеті я провела у передчутті поїздки. Прискорити б час, та ніяк. Ми з Аріною сиділи в холі другого поверху на одному з невеликих шкіряних диванчиків і займали себе розмовами під час перерви перед п'ятою парою. Людей було не багато: у когось у розкладі чотири пари, комусь не хотілося стільки часу стирчати в універі у п'ятницю, але в нас першої пари не було, зате чекаємо на п'яту.

І нічого, як кажуть, не мало нагрянути, як раптом… Ілля.

Ні, тільки не тут. Не зараз.

— Іди сюди! — кричить мені на весь зал, наче собаці. Студенти обертаються, а потім крутять головою в пошуках тієї, кому ці слова адресовані, — Я сказав іди сюди, — повторює зло чіпляючи поглядом, — чи з першого разу ти зрозуміти не здатна?

У спробі якнайшвидше закінчити мою ганьбу, у бажанні, аби ніхто більше нічого не почув, я збираюся з силами і йду.

— Ілля, заспокойся будь ласка, — прошу якомога спокійніше і тихіше, — люди довкола.

— Та мені начхати! — ще більше вибухає він і хапає мене за зап'ястя. Нічого не розумію. — Ти з ким на конференцію зібралася, га? З ким я тебе питаю?! — репетує, захлинаючись злістю і притискає спиною до стіни. Не вирватися, не втекти. Я холоднішаю... Страшно.

— Із професором Аланьєвим, — заїкаючись вимовляю насилу.

Жах охоплює горло, перед очима пелена. Десь поруч кричить Аріна, а потім кудись біжить. Я не дивлюся на неї, просто чую, знаю, що це так. Перед моїми очима лише розлючене обличчя Іллі.

— Гей, хлопче, легше. Дівчина таки, — чую звідкись збоку.

Віталік, мій одногрупник. Тихий хлопець із гарними відмітками, у якого, виявляється, стільки сміливості всередині. Ілля вищий на зріст і ширший у плечах, бо старший, бо мав уже закінчити університет.

— Не лізь не в свою справу, — кидає через плече, не зводячи з мене погляду, — Слухай сюди, ти не їдеш, зрозуміла, сука? Не їдеш! Бо я так вирішив! Нема чого вештатися де завгодно і роги мені наставляти! Я думав вона з жінкою їде. А де вже там, хитра вівця, з мужиком намилилась! А де твоя обручка? — кидає погляд на мою руку і немов у забуття, хапає мене за горло.

— Ілля… — тільки й можу прохрипіти.

— Гей, заспокойся, годі! — трусить Віталік за плече, Ілля штовхає його вільною рукою.

— Я сказав… — у вухах шумить, він не душить, залякує, але це працює. Дає зрозуміти, що дістане будь-де і ніхто йому не перешкода, — я сказав, ти брудна...

Домовити більше не встигає. Він різко відпускає мене, і я осідаю на підлогу. До мене кидається Аріна, і я бачу, як Марк з розмаху б'є Іллю по обличчю. Господи, що тепер буде? Що буде? З-за повороту виходить наш декан, той самий, кого мій професор називав Борею Петровичем, повільно обводить очима хол, де на підлозі розлігся студент, над яким височить Аланьєв. Зовні спокійний, тільки в очах, якими він обмацує мене, бушує неспокій, перемішаний зі злістю і щось ще, щось тепле, щось, чого я не можу розібрати через свій стан.

Ілля декілька разів кашляє і сідає, доторкаючись до вилиці та розбитої губи. Марк що його кілька разів доклав? Аріна допомагає мені піднятися і сідає на диван.

— Професор Аланьєв і Ви, юначе, прошу за мною в кабінет. Вмийтеся тільки для початку, а то кров'ю килим обляпаєте.

— Та як Ви смієте? Він ударив мене, вдарив студента! — кричить Ілля декану, але натикається на стіну.

— Я знаю Марка Валентиновича як справедливу людину та мудрого педагога, відповідальності не знімаю, але звинуваченнями розкидатися не буду. В мій кабінет! — повторює та йде.

 

 

Ну що, починається спека.
І ще, автор опікується постраждалими від насильства жінками та дітьми і завжди бореться за рівноправність. На жаль, такі ситуації не рідкість. Наступний мій роман буде легким, героїні не доведеться ловити на себе всі цеглини світу, але тут хотілося торкнутися серйозної теми.

Повірте, всі добряче отримають на горіхи, я подбаю)))
Ваша Рошаль ♡

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍