Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 37.1

Виродок підводиться з підлоги, а я дивлюся на свою розгублену Вишню.

— Вистава закінчена, — говорю голосно, окидаючи недобрим поглядом нечисленних присутніх.

Усі вони стояли і не втручалися. Просто дивилися, поки ця малолітня нікчема знущалася з дівчини. Але злий я зараз на себе. Не можна знімати відповідальність. Поки я тут навколо Таї хороводи водив, під самим носом чортзна що відбувається.

Підходжу до дивана, де сидить Тая, сідаю перед нею навпочіпки і заглядаю в красиві очі. Простягаю руку, повільно, щоб не злякати тягну за підборіддя, відкриваючи шию. Тонку та ніжну. Оглядаю молочну шкіру, де зараз красуються червоні сліди. Кулаки знову стискаються. Журюсь, намагаючись заспокоїтися. Я розберуся з ним. Розберуся. Але спочатку заспокою її.

Проводжу пальцями по шиї легко, ледве торкаючись, гладжу, заспокоюю. Вона прикриває очі. Ніжна, відкрита. Чую покашлювання. Аріна.

— Марк Валентинович, — шепоче вона, киваючи за мою спину. Вишня усувається, я обертаюся.

Спостерігаючі як я набив морду студенти з моїм окриком розійшлися, але в хол входять нові. Не варто тішити чужу цікавість. Мені все одно, а Таї ні. Ще й після того, що сталося. І так на дівчисько багато чого навалилося.

— Таїсія, Аріно, ходімо зі мною, — кажу якомога м'якше і підхоплюю Таю на руки.

— Марк… Ти… ти що? — шепоче приголомшена.

— Все гаразд, розслабся.

Я розмашисто йду коридором. Кінець п'ятої пари, студентів одиниці, але ті, хто проходить повз, здивовано відкривають рота. Начхати. Тая ніяковіє, щоки горять, дихання частішає. Красива молода красуня. Аріна, що весь цей час тихо семенить слідом, відчиняє перед нами двері п'ятнадцятої аудиторії.

Вона влетіла туди з величезними, як дві монети, очима, а я ще спитав:

— Що за пожежа, пані Туманова?

— Жарти свої тримай при собі, Марк! Там зараз Таю вб'ють!

Не знав ще, що там справді... Твою ж...

Тепер я до кінця впевнений, що Аріна знає про нас.

Всаджую Таю на свій стіл. Знову торкаюсь шиї, цього разу двома великими пальцями. Я не лікар, але й не ідіот, елементарщину знаю. Беру телефон та фотографую червоні сліди на її шиї.

— Він тебе вдарив? — питаю прямо.

— Ні, — сипло відповідає вона, прокашлюється і знову повторює.

— Щось болить? Я викличу лікаря, — говорю і тягнуся за мобільником.

— Ні, не треба, Марк. Все добре, він більше лякав, ніж…

— Тая, не все добре, чуєш не все! — кричить Аріна, поки Тая виразно округляє очі. — Сьогодні він просто в університеті тебе душив і хто знає, чим усе закінчилося б, якби не Марк! — дивиться на мене і додає, — Валентинович…

— Та добре вже, — киваю, — Це був твій наречений, правда? — Чекаю «угу», — Збираєшся заміж?

Вона дивиться на мене і мовчить. Величезні, як у Бембі очі на гарному втомленому обличчі, розпатлане волосся, не витримую. Притискаю до себе і дихаю їй у верхівку.

— Ми розберемося, у всьому, Тая. Тільки не закривайся від мене. Розкажи мені все.

— Тая, ти вже вибач, але якщо ти йому не розповіси, то розповім я. Я теж не залізна стояти і дивитися, як ти себе за живо закопуєш, — вривається в наш світ Аріна, але вона не дратує.

Нас перериває дзвінок телефону:

— Вже на підході, Боря Петрович, — відповідаю та скидаю.— Аріно, не залишай її, я повернуся і відвезу вас додому. Вишня моя, я тепер не відчеплюся, зберися з думками будь ласка. Коли прийду, хочу знати все. — Залишаю короткий поцілунок на її губах і йду. Мені краще чути розмову цілком.

Я міг би навести довідки не лише на папашку, але не став, бо вона сама мене не хотіла. Я міг думати, підозрювати що завгодно і розраховувати на що завгодно, тільки коли жінка каже ні - це завжди означає ні, що там кому не здавалося б. Кожен сам має право брати на себе відповідальність за своє життя. Довіряти тим, кому вважає за потрібне. Той, хто може допомогти — пропонує допомогу, інший має право як прийняти, так і відмовитися.

Вона дозволяла торкання, але на корені обрубувала мої пориви до більшого. Ні — це завжди означає ні. І зараз нічого не змінилося, хоч на емоціях я і докоряв себе за бездіяльність, але кожен з нас має право сам обирати свій шлях. Зараз я бачу, наскільки глибоко загрузла в цій трясовині Тая. Я витягну її, зроблю все, щоб вона була у безпеці. А бути зі мною чи ні вона вирішить сама. Не хочу подяки, мені потрібна вона вся.

Попередивши стукотом про свій прихід, заходжу до кабінету. Виродок сидить ліворуч, займаю вільне крісло, на яке вказав мені декан і питаю:

— Я щось пропустив?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍