Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

може «спливти». Мало що придумають ці хитромудрі козаки. Може, вони або владики православні й бажають погубити пана комісара, а з ним і його таємну службу. Може, ще й бунт якийсь піднімуть із тим мечем. Ось і виходить, що зобов’язаний пан помічник комісара послужити Речі Посполитій. Скористатися нагодою і вкрасти, знищити — все одно, але вирвати ту реліквію з козацьких рук.

З такими думками й пішов він туди, де зібралися козаки викурити люльки після ситної вечері. Прихопив кирею Ничипора, закутався в неї і каптур на голову натягнув. І став схожий на чумака, що у вечірній прохолоді кутається в одежину. Таких багато по табору вештається. Виспляться за день на мажі, а вночі все не вкладуться.

* * *

— Завтра зранечку підемо на Січ, — пихкаючи люлькою, сказав Вернидуб.

— Справу свою ми зробили. Тут закінчуються наші землі, які гетьман Ружинський в орди забрав. Далі для козака — тільки з боєм. Та й справді варто на Січ навідатися. Давненько курінного кулешу не їли. І в чумаків смачний він, але той, що готують у курені... О-о-о-! — захитав головою від задоволення Хрумало.

— На тебе подивишся, брате Хрумале, то ти ніби взагалі не їси. Худющий, як тінь. А ім’я в тебе таке, ніби ти нічим іншим і не зайнятий, лише хрумаєш і хрумаєш, — засміявся пан Бродський.

Його сміх підтримали козаки.

— Тому він і Хрумало, що худий такий. На Січі звична справа давати жартівливі прізвиська. Низького зросту — Довбня, височенний і міцний — Малюк, із потворним від шрамів обличчям — Красунчик. А надто розумний — то Дурноляп!

І від цих пояснень Вернидуба знову засміялися козаки.

— А зараз дозвольте нам уклонитися і стати разом з молодими козаками на варту. Ніч можете спати спокійно. А на світанку нас уже не буде.

Із цими словами Хрумало піднявся і вклонився. Слідом за ним попрощався і Вернидуб.

Коли січовики пішли, брати Звані та козак Іван довго мовчали. Після третьої люльки пан Ковальський зітхнув і сказав:

— І я вранці піду з козаками. З ними буде спокійніше.

— І мене не забудь розбудити, пане Ковальський, — попросив його пан Бродський.

Після довгого мовчання почувся дивний смішок. Тихо, ніби підкашлюючи, сміявся Іван Сірко.

— Що таке, Іване?

— Що смішного?

Майже одночасно запитали брати Звані.

— Не сміюсь я, а радію, — відповів Іван.

— І чого ж ти радієш? — поцікавився пан Ковальський.

Зітхнув молодий козак і після паузи відповів:

— Радію від того, що продовжу разом із вами шлях.

— І куди? Назад до Дніпра? — вирішив уточнити про всяк випадок пан Бродський.

— Ні. Не до великої води. А підемо ми з вами, брати Звані, до Перекопу і далі, — спокійно і впевнено мовив Іван.

— Я бачив, який у тебе кінь. І зрозумів, чому ми не могли тебе наздогнати й вистежити, незважаючи на те, що з нами був Сич...

— Сич — то мій давній знайомий, — перебив пана Ковальського козак.

— О! Як мені хочеться поглянути в очі владиці Єзекіїлю! З його руки у тебе меч опинився. Так от... Ти шанований козак серед своїх товаришів і побратимів. Але це ніяк не вплине на моє рішення повернутися за Дніпро.

— І моє таке ж рішення, — підтримав брата Званого пан Бродський.

— А слово клятви, дане гетьману? Він вас звав. Тому ви й Звані, — трохи підвищив голос Іван.

Першим озвався збентежений пан Ковальський:

— Правда твоя. Клятву давав і не відмовляюся. Але обставини змінилися, тож тут немає нашої провини. Ось він, меч гетьмана, біля тебе. А в мене тільки ось це.

— І в мене...

Брати Звані показали козакові паперове ошмаття — все, що залишилося від розпоряджень покійного гетьмана.

— Розмокли у воді, поки ми в тому клятому озері в Чорному лісі відсиджувалися. Ні слова не залишилося. Тож... Не дізнаємося ми, яка була воля покійного гетьмана і як нам слід учинити з його мечем. Служба наша закінчена, — з полегшенням видихнув пан Ковальський.

— Не закінчена, — впевнено мовив молодий козак.

— Що це означає? — стримуючись, запитав пан Бродський.

— А значить це те, що ви, брати Звані, маєте пригадати, що кожен із вас отримав у той момент, коли вручалися поручительські сувої...

Обидва співрозмовники козака тут-таки поклали руку на груди.

— Ось і зніміть ті золоті медальйони з образами Божої Матері. Ось і дивіться на них. Бачите?

— Я думав, що то ласка від гетьмана за мою вірність йому, — мовив у задумі пан Ковальський.

— Так і є. Ось тільки не знали ви, та й не сказав вам гетьман, що це не просто медальйони, а коробочки з таємним механізмом. Дайте мені й присвітіть смолоскипом.

Брати Звані стали обабіч козака і піднесли до його рук невеликі смолоскипи. І з подивом побачили, як довгі й спритні пальці Івана відкрили медальйони і дістали з них шматочки шовку.

— Це тобі, а це тобі.

— Це не з мого медальйона, — затявся пан Бродський.

— Несуттєво, — всміхнувся козак. — На тих шовкових хусточках один і той самий текст. Цей текст був і на ваших сувоях, які ви згубили. Хоча... Ти маєш рацію. Візьміть свої.

— Згубили... У цьому є і твоя вина, — нагадав пан Ковальський. — Але як ми можемо бути певні, що це той текст, який нас зобов’язує до служби.

— А подивіться внизу, коли прочитаєте вишитий текст. Там і знайдете підтвердження волі гетьмана.

— Ах! — незабаром вигукнув пан Ковальський.

— Так і є, — погодився пан Бродський.

— Тоді слухайте і коріться тому, хто на знак підтвердження клятви запропонує клинок меча для дотику губ.

Іван піднявся, взяв із двох кінців меч і простягнув його клинок для клятвеного поцілунку.

— Клянуся виконати твою волю, — з покорою сказав пан Ковальський.

— Клянуся, — повторив пан Бродський. — Але хто та красуня, яка примудрилася так вишити слова гетьмана і наші справжні імена?

— Та красуня — це я! — гордо мовив Іван. — А шовк, я так думаю, вам краще спалити, панове Звані. Звати я вас буду, як ви того й побажали, паном Ковальським і паном Бродським. Правильно я почув, як ви один одного величаєте?

— Правильно, — відповіли разом обидва.

—