Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

себе до ладу, немов збиралася вийти з дому. – Ти зрозуміла, Надю? Синьйорина Ґреко каже, що вона дала Соккаво добру науку.

Я вигукнула:

– Зовсім не я!

– Ага, це не вона, а Отець Небесний добре провчив Соккаво.

Надя криво посміхнулася, перейшла через кімнату і, хоч на дивані було вільне місце, граційним рухом сіла на коліна Пасквале. Мені стало незручно.

– Я тільки намагалася допомогти Ліні.

Пасквале обійняв Надю за стан, нахилився до мене й вигукнув:

– Чудово! Тобто коли якийсь хазяїн фабрики чи новобудови в будь-якому куточку Італії чи світу візьметься сваволити і збиткуватися з робітників, ми тут-таки покличемо Елену Ґреко: хай вона зателефонує своїм друзям, інспекторам з охорони праці, та всім святим, яких вона має в раю, і вони все залагодять.

Він ніколи так зі мною не говорив, навіть тоді, коли я була підлітком, а він здавався мені дорослим, бо напускав на себе вид знавця політики. Я почула себе ображеною, хотіла відповісти йому, але втрутилася Надя, не давши мені й слова мовити. Повільно вимовляючи слова своїм тонким голоском, вона звернулася до Ліли, немов зі мною говорити не було ніякого сенсу:

– Інспектори з охорони праці нічого не важать, Ліно. Вони побували на фабриці Соккаво, дали свої висновки, але що далі? На підприємстві нічого не змінилося. А тимчасом активісти мають проблеми, ті ж, хто мовчав, отримали з-під поли кілька лір зверху, поліцейські нас відтіснили, а фашисти дісталися аж сюди, під наш дім, і побили Армандо.

Вона ще не скінчила говорити, як Пасквале знову звернувся до мене, ще суворіше, ніж раніше, і цього разу підвищеним голосом:

– Поясни мені, що ти, у біса, хотіла залагодити, – сказав він із щирим стражданням і розчаруванням в голосі. – Ти знаєш, яка тепер ситуація в Італії? Ти уявляєш собі, що таке класова боротьба?

– Не репетуй, будь ласка, – сказала Надя, а тоді майже пошепки знов звернулася до Ліли: – Кидати товаришів не годиться.

Ліла відповіла:

– Усе одно нічого б не вийшло.

– Тобто?

– Неможливо перемогти, роздаючи летючки або навіть чублячись з фашистами.

– А як можна перемогти?

Ліла мовчала, а Пасквале просичав, тепер вже до неї:

– Можна перемогти, звернувшись до добрих друзів хазяїв? Можна перемогти, узявши трохи грошей і начхавши на інших?

І тоді я вибухнула:

– Пасквале, припини! – мимоволі я теж підняла голос: – Що це за тон? Усе було не так.

Я хотіла все пояснити, заткнути йому рота, проте в голові в мене було порожньо, я не знала, яких аргументів ужити, і єдина думка, яка просилася мені на язик, була підла і непридатна з політичного погляду: «Ти так зі мною говориш тому, що тепер ти запопав цю синьйорину з доброї родини і почуваєшся невідомо ким?» Але тут Ліла зупинила мене геть несподіваним роздратованим жестом, який спантеличив мене. Вона сказала:

– Годі, Лену, вони мають рацію.

Мене це страшенно вразило. Вони мають рацію? Я хотіла відповісти їй, накинутися і на неї, спитати, що вона має на увазі. Але в той момент в коридорі почулися кроки викладачки Ґальяні.

59

Я сподівалася, що викладачка не чула, як я кричала. Я також думала, що Надя злізе з колін Пасквале і сяде на диван, хотіла бачити їхнє приниження, коли їм доведеться приховувати свою близькість. Я помітила, що Ліла теж спостерігає за ними іронічно. Але вони залишились сидіти, як раніше, і Надя, яка навіть обійняла Пасквале за шию, немов боялася впасти, сказала матері, як тільки та з’явилася на порозі: «Наступного разу попереджай мене, коли до тебе мають прийти». Викладачка не відповіла й холодно звернулася до нас: «Даруйте, я спізнилася, ходімо в мій кабінет». Ми пішли за нею, а тим часом Пасквале відіпхнув від себе Надю, пробубонівши тоном, який раптом здався мені пригніченим: «Нумо, ходімо туди».

Ґальяні провела нас коридором, роздратовано бурмочучи: «Як мені докучає це хамство». Відтак впустила нас у простору сонячну кімнату, де стояв старовинний письмовий стіл та вишукані фотелі і було багато книжок. Тон її полагіднішав, але було зрозуміло, що вона намагається приховати свій поганий настрій. Вона сказала, що рада знову бачити мене і Лілу, проте кожне її слово і те, що було між словами, видавало її роздратування, тому я вирішила якомога швидше попрощатися. Я перепросила за те, що більше не озивалася, трохи схвильованим тоном розповіла про складність навчання, про книжку, про тисячу інших речей, які мене хвилювали, про заручини і близьке одруження.

– Ти одружуєшся в церкві чи лише цивільним обрядом?

– Лише цивільним обрядом.

– Молодець.

Вона звернулася до Ліли, намагаючись втягнути її в розмову:

– А ви одружувалися в церкві?

– Так.

– Ви віруєте?

– Ні.

– Тоді чому ви одружувалися в церкві?

– Бо так заведено.

– Не варто робити щось лише тому, що так заведено.

– Ми чимало речей так робимо.

– Ви підете на весілля Елени?

– Вона мене не запрошувала.

Я здригнулася й швидко сказала:

– Неправда.

Ліла захихотіла:

– Правда, вона мене соромиться.

Тон був іронічний, але все одно мене це зачепило. Що з нею таке? Чому спершу вона заперечила мені перед Надею та Пасквале, а тепер говорила такі прикрі речі в присутності викладачки?

– Дурниці, – мовила я і, щоб заспокоїтися, вийняла з торбинки свою книжку, простягнула її Ґальяні зі словами: – Я хотіла подарувати її вам. – Вона якусь мить дивилась на книжку, не бачачи її, заглиблена у якісь свої думки, тоді подякувала мені, сказала, що вона вже має її, віддала мені і спитала:

– Ким працює твій чоловік?

– Він професор кафедри латинської літератури у Флоренції.

– Він набагато старший за тебе?

– Йому двадцять сім років.

– Такий молодий і вже професор?

– Він дуже розумний.

– Як його звати?

– П’єтро Айрота.

Ґальяні уважно глянула на мене, як у школі, коли опитувала мене, а моя відповідь її не влаштовувала.

– Він родич Ґвідо Айроти?

– Його син.

Вона усміхнулася, не приховуючи єхидства.

– Чудова партія.

– Ми кохаємо одне одного.

– Ти почала вже писати наступну книжку?

– Пробую.

– Я бачила, що ти дописуєш до «Уніти».

– Зрідка.

– Я більше туди не дописую, це газета бюрократів.

Вона знову звернулася до Ліли, немов хотіла всілякими способами виявити їй свою симпатію. Сказала:

– Те, що ви зробили на фабриці, дуже важливе.

Ліла роздратовано скривилася:

– Нічого я не зробила.

– Неправда.

Ґальяні підвелася, понишпорила серед паперів на бюрку і показала їй декілька аркушів, немов це неспростовний доказ.

– Надя залишила цей ваш текст на видноті, і я дозволила собі прочитати його. Дуже відважна, небачена, чудово написана річ. Мені хотілося вас побачити,