Читати книгу - "Морок, у якому тону , Ксандер Демір"

Пройшов певний проміжок часу.

Чому ж я так хвилююсь? Це просто звичайний день, до того ж я робив вже це раніше…

-Давид? – я швидко сховав коробку назад в кишеню та повернувся до Даші. –Ти чому такий нервовий?

-Я.. я.. – чому в голові я не можу вигадати ні одну із гарних відмазок? – Я просто в захваті від тебе! І від цієї твоєї дивовижно чарівної сукні!! – я посміхнувся та декілька разів покліпав очима.

-Дякую.. – щось не впевнено промовила вона, оглядаючи мене знизу догори.

-Ти забрала свої окуляри? Можемо йти?

-Так, я готова! – брюнетка посміхнулась і одягла свої, забуті горем декілька хвилин назад в машині, окуляри. Я також посміхнувся їй на взаємно і вказав рукою на одну із наших яхт.

Сьогодні неймовірно важливий день для мене та, сподіваюсь, для Даші також. Якщо повернутись на шість років назад, саме приблизно в цей період я зустрівся із цієї дівчиною, що вкрай змінила моє життя. Хто б міг подумати, що у звичайні останні дні травня, початок червня, я зустріну її.

-Давид? – Даша знову повернулась до мене з дивним виразом обличчя, я ледь помітив, що вона зупинилась, і ледве не зіштовхнувся з нею. –Давид, ти сьогодні дивний.

-Чому? – я намагався не показувати, що хвилююсь, натягуючи дивну посмішку на лице.

-Ти всю дорогу до порту мовчав і дивно перебирав пальцями по керму, зараз же ти просто продовжуєш мовчати та думати про щось своє. Я починаю задумуватись, що даремно ми не взяли Сашу з собою в море, бо думаю, він би розбавляв цю атмосферу своїми дивними питаннями!

-Сподіваюсь, йому зараз весело за уроками турецької від бабусі. – зліз з теми.

-Давид! – дівчина вже хотіла зіштовхнути мене в море, але я вчасно вхватився за перило.

-Пробач, я справді сам не розумію, чому я такий. Обіцяю, це востаннє було, коли я впадаю в ці кляті роздуми. – я посміхнувся їй, вкотре.

-Я запам’ятала! – вона демонстративно помахала рукою перед моїми очима, і продовжила йти вперед.

Ми вирішили, що нам потрібно розвіятись вдвох від цих шалених робочих буднів, тому ми тут. Я орендував яхту на декілька днів тільки для нас. Ну й авжеж, тут ще були пару робітників, аби ми часом не потонули, як «Титанік» у свій час.

Я давно обіцяв Даші показати найкращі пляжі Стамбулу, тому це був наш вікенд для втілення цього. З собою ми взяли всього по мінімуму: кошик з їжею та нашим улюбленим вином, і ще особисті речі. І добре, що зараз тепло та часом навіть жарко.

Як я й обіцяв Даші, наступні всі години я був балакучим та розповідав майже про все, що приходило мені в голову. Навіть якісь дитячі історії згадав, які ніколи до цього не пам’ятав та не згадував. Ну хоч, свою жінку насмішив.

Ми давно вже відплили від берега і вже були десь у відкритому морі. Авжеж, в далині виднівся майже увесь вечірній Стамбул.

-Я обожнюю бути тут. Якби я не так сильно любила Київ, залишилась би тут. – промовила Даша, спершись підборіддям на свою руку та дивлячись на окрайок міста. Золоте сонце освітлювало її лице, від чого вона часом жмурилась. Її темні, чорні очі на цьому світлі здавались не таким і мороком. Басейн меду. –Ти знову кудись відлетів? – вона посміхнулась та перевила свій погляд на мене.

-Ні.. ні я тут. – я також посміхнувся, роблячи ковток вина. –Я радий, що і ти тут також, зі мною.

-І я цьому безмежно рада.

Я ніби продовжував тягнути, але все. Більше немає куди! Це та сама вечеря за келехом нашого вина у відкритому морі, про яку я так давно уявляв та продумав кожну деталь її. Але ніби все забув! Все вилетіло з голови!

-Давид? – вона легенько торкнулась пальцями моєї руки, привертаючи до себе увагу. –Все добре? Тебе нічого не турбує?

-Ні.. я просто хвилююсь. – немає сенсу приховувати більше.

-Нервуєшся? – вона закусила свою губу, забираючи руку назад. –Чому, цікаво?

-Дар’я Миколаївно.. – я гучно видихнув і помітив, як тепер нервуватись почала ще і Даша. Я протер свого лоба і почав пильно дивитися в очі дівчини. –Я.. Сьогодні ми перебуваємо на цій чудовій та дивовижній яхті, оточеній неповторними краєвидами цього моря. І коли я дивлюсь на цю безмежність, та цю неймовірно глибоку глибину моря, я розумію, як безмежним є моє кохання до тебе, і настільки глибоко я потонув у твоєму мороці очей, в якому я знайшов своє життя.

-Давид? – вона знову запитально глянула на мене, бігаючи очима по мені.

-Від першого дня, як ти увійшла в моє життя, ти перевернула мій світ з ніг на голову. Ти стала моїм натхненням, моїм джерелом сили, моїм всім. Кожен день проведений з тобою, я пам’ятаю це неначе вчора. Це були незабутні місяці літа, які назавжди залишаться в моєму серці. І сьогодні, як і шість років тому, я хочу підняти на нову висоту історію нашого кохання. Я… - я піднявся з-за столу та дістав ту саму коробочку з каблучкою з кишені, ставши на одне коліно. Очі брюнетки продовжували бігати по мені туди-сюди, але здається вона вже все зрозуміла, що потрібно. – Я знову хочу присягнутися перед тобою, перед цим морем, що вже знає наші таємниці, як ніхто інший. Дашо, ти моя надія, мій розум, моя сила, моє життя. Без тебе я не уявляю сенс свого буття. Ти робиш мене кращим і з тобою я почуваюсь справжнім. Я відчуваю, що немає меж тому, на стільки я можу бути щасливим поруч із тобою. І тільки з тобою. Я обіцяю і продовжу обіцяти і говорити тобі, що я завжди буду поруч із тобою, завжди буду тебе любити та буду міцною опорою та стіною для тебе та нашого сина та майбутніх дітей, у якнайскладніші моменти. Я буду берегти тебе та наших дітей, як зараз це море береже цю яхту. Я обіцяю тобі, що більше ніхто не зможе нас посварити та розлучити, тим паче. Я буду в найскладніші хвилини твого життя з тобою, але я не дам цим хвилинам бути із тобою. Дар’я Малишева… ти станеш моєю дружиною і нарешті станеш Йилмаз?

Я нервово посміхнувся, протягуючи їй каблучку. Даша, хоч і намагалась приховати, але я все одно помітив, як поодинокі сльози капали з її лиця. Але варто визнати, що навіть в такі моменти вона найпрекрасніша жінка у світі.

-Ти ще питаєш, Давид? – вона нарешті посміхнулась, витираючи своє обличчя. –Авжеж! Авжеж я згодна стати твоєю дружиною, дурний!

-Фух.. – я тяжко видихнув, почавши дихати вільно.

-Ти в цьому сумнівався? – Даша знову глянула мене, поки я одягав каблучку на її маленький палець.

-Ніколи в житті.

Я притягнув її в палкий поцілунок, немов це востаннє. Найскладніші моменти вже позаду, а попереду лише наше життя. Вільне життя разом.

-Потрібно Сашкові зателефонувати, ми цілий день не виходили на зв’язок. – швидко промовила Даша, відволікаючись від поцілунку, і почала шукати телефон в своїй сумочці. Я розсміявся та сів поруч із нею. Вона швидко набрала малого по відео, і знову витерла своє обличчя.

-Тобі хоча б, каблучка подобається? – я посміхнувся, продовжуючи обіймати її за талію.

-Мені все подобається, що ти даруєш мені! До речі, минула також в мене збереглась. – вона ще більше засяяла та клацнула мені по носі, своїм пальцем.

-Мама, тато, привіт! – в телефоні побачився знайомий силует сина і вся увага перекинулась на нього.

-Привіт. Ти як там? Бабусі не набрид? – запитала Даша, все ще сяючи від щастя. Я ніколи й нікому не дозволю, аби це щастя у неї зникало.

-Ні, ви що, молодьож. Яке набрид? – телефон вихватила бабуся, посміхаючись. –Я провожу гарний час, і до речі, вчу вашого сина турецької.

-Дякуємо тобі, що погодилась посидіти із ним. – промовив я, надсилаючи повітряний поцілунок бабусі.

-Це зайве, синку. Я завжди цьому рада.

-До речі… - я повернувся до Даші, що вже згорала від нетерпіння. –Тепер я офіційно ваша невістка.

-Нарешті!! – ледь не закричала бабуся від чого ми засміялись. –Я думала вже не дочекаюсь цього моменту.

-Та годі тобі, бабусю. Я чекав вдалого моменту. – пояснив я, протираючи своє волосся. Щось я знову захвилювався.

-Мої діти, я неймовірно щаслива за вас. І неймовірно вдячна вам, що витягнули мене з того світу, подарувавши цього непосидючого малого! – бабуся навела камеру на себе і Сашу, тягаючи його за щоки. Той радісно засміявся, продовжуючи щось малювати. –Дашенько, і я вдячна окремо тобі, що також здійснила мою мрію відвідати твій заклад. Навіть якщо його довелось відкрити в Стамбулі.

-Це все заслуга Давида, бабусю. – Даша продовжувала посміхатись, від чого мій погляд часом затримувався лише на ній. Я милувався цією жінкою, і продовжу це робити завжди.

-Ну все. Не буду вам заважати. Відпочивайте скільки хочете. За рестораном і за правнуком я пригляну!

Бабуся і малий помахали нам на останок і відімкнулись. Даша вимкнула свій телефон і повернулась до мене, лягаючи мені на плече.

-Дякую, Давид.. – її голос тремтів. Я ще більше огорнув дівчину в обійми і також схилив свою голову до неї.

-Дякую, що врятувала мене і робиш моє життя кращим. Я кохаю тебе, Дар’я Йилмаз.

-І я теб… - вона знову не встигла договорити, як я накрив її губи своїми.

Кінець