Читати книгу - "Обери мене, Тетяна Овчіннікова"

Розділ 33. Бій

Мчали так, що довколишні пейзажі зливалися в один змазаний клубок, на розмови часу просто не було. Як і можливості, бо тільки вітер свистів у вухах. Хоча Брінейн ухитрявся якось відсилати та приймати магічні вісники, певно попереджав про небезпеку. Після чергової звістки мій супутник раптом притримав коня та зробив знак мені зробити те ж саме.
- Люба моя Ліє. Мені вкрай не хотілося б наражати вас на небезпеку, проте супроводити вас до безпечного палацу чи хоча б до околиць Маахесу я не маю ніякої можливості. Наші загони, на чолі з найсильнішими магами Лісового Котячого краю вже виступили назустріч ворогу. Вегард з ними. Як і батько. Харальд теж на шляху. Я маю прямувати туди. Але й вас відпустити саму я не можу, це надто небезпечно. Тому прошу вас поїхати разом зі мною назустріч нашим загонам, а вже там я знайду вам провожатого, який відведе вас у безпечне місце. Ви згодні?
Чи мала я право вередувати? Звісно ж ні! І хоч я трохи побоювалася того, що може трапитися на полі бою, та, проте, чудово розуміла, що у компанії Брінейна та інших найсильніших магів мені навряд чи загрожуватиме небезпека. Тим паче, що чудово знала: маги не кидаються у гущину бою – там вони не корисніші за простого мечника. Ні, маги воюють на віддалі, аби бачити повну картину бою та втрутитися саме там, де необхідно, або ж попередити атаку ворожого мага.
Тому я впевнено кивнула та знову помчала слідом за Привидом у невідомість. Більше ми з принцом не розмовляли, думали кожен про своє. Я, наприклад, про те, що так і не дізналася, про що ж зі мною хотів поговорити принц. Оте його «А за моє?». Він власне серце мав на увазі? Чи щось інше? Ех, шкода, що я так цього і не дізнаюся.
Невдовзі ми побачили загони Лісового Котячого краю та з’єдналися з ними. Обмінявшись кількома фразами, чоловіки визначилися, що недоцільно буде розділяти загони, аби відправити мене до палацу, а тому мені довелося скакати разом з військом назустріч ворогу. Як не дивно, але страху не було, навпаки була впевненість, що все буде гаразд. А ще роздирало шалене бажання дізнатися, хто ж напав та що послужило цьому причиною.
На жаль Брінейн, щойно ми доєдналися до загону, поринув у бесіду з Фроудом та Вегардом, тож чіпати його, аби задовольнити власну цікавість, я не стала. Натомість роззирнулася у пошуках іншого можливого джерела інформації. І я його знайшла! Торстейн відставав всього на корпус від мого коня. Я притримала Буревія, аби порівнятися з братом герцога та звернутися до нього:
- Добрий день, лорде Торстейне.
- Не такий вже й добрий, Ваша Високосте, - хмуро озвався той. Та за мить крив усміхнувся: - Вибачте, нерви.
Я не образилася, бо сама хвилювалася та нервувала. Ще й від невідомості на додачу. Тому вирішила позбутися хоч однієї причини свого хвилювання.
- Лорде Торстейне, хоч ви поясніть мені, що відбувається.
- Відбувається вторгнення однієї країни до іншої.
- Хто ж вдерся? Вовчий край?
- Звідки ви знаєте?
- Ми з Брінейном бачили загони, на стягу яких майорів вовк. От я й подумала…
- Правильно подумали. Напали й справді вовки. Щойно ви рушили на полювання, як до палацу прийшла звістка про порушення державних кордонів, а слідом повідомлення уже від самих вовків про оголошення війни.
- І що ж послугувало причиною?
- Офіційно: Коти вигнали їхню принцесу з відбору, чим завдали смертельної образи як Її Високості, так і всій королівській родині.
- Але ж Єрмін нас покинула лише два дні тому. Як вони встигли зібрати й підготувати армію у такі короткі строки?
- Кажу ж, офіційно.
- А неофіційно?
- А неофіційно Вовчий край давно зазіхає на наші більш родючі, аніж у них, землі та розвинену промисловість. Та й причин вдосталь. Згадати лише мого пращура, який украв наречену у Вовка. Ви ж чули цю історію? Не могли не чути.
Я лише ствердно кивнула, а Торстейн продовжував:
- Вовки й так намагалися миром вирішити свої претензії, засилали Єрмін у гості, аби вона знайшла спільну мову з принцами. Та, ви ж самі могли спостерігати, це не та дівчина, яка може привабити адекватного чоловіка. Тому ніхто не звинувачував Альда та Ейна, коли вони відмовилися.
І тут я була згодна.
- Ми були готові до нападу, чекали його. Проте не думали, що Брінджар – король Вовчого краю – виявиться настільки нерозсудливим, що наважиться нападати, коли у нашому королівстві гостюють члени королівських сімей більш як половини королівств континенту. Станься так, що хтось постраждає – небу буде жарко від наслідків. Ось такі справи, Ваша Високосте.
- Дякую за інформацію!
За розмовою я не помітила, як наш загін розділився: воїни рушили далі в долину, а маги та король залишилися на згірку, з якого чудово оглядалися околиці та долина, що лежала біля підніжжя. Саме в цій долині й було вирішено дати бій загонам ворога. Я з подивом дізналася, що Вальгард очолює один із загонів, а тому зараз спускається разом зі своїми воїнами в долину, а от Торстейн залишився допомагати магам та їх помічникам, серед яких були й Стіг із Зігрідом. Хлопці саме зараз облаштовували майданчик, їх безпосередній керівник знову радився з Вегардом та королем. Скоро до них доєднався Харальд, та довго не пробув, лише уточнив деталі та стрімголов кинувся наздоганяти військо в долині.
Я, вже стомившись дивуватися, спостерігала, як стрімко зменшується постать спадкоємця. А потім відчула на собі погляд, тож роззирнулася у пошуках його власника. І зустрілася очима з Ейном, який спрямував Привида до мене.
- Люба моя Ліє, мені дуже прикро, що наша прогулянка завершилася таким чином.
- Не перепрошуйте, ви не могли цього передбачити.
- Не міг, але від того не легше. На жаль, зараз ми не можемо супроводити вас у безпечне місце, проте я особисто гарантую вашу безпеку тут, у таборі. Єдине, про що я хочу вас попросити, це нікуди не відходити з радіуса дії захисного купола. А ще краще, будьте якраз поряд зі мною, тоді я точно зможу вас захистити.
На таке прохання я з радістю погодилася. А тут якраз і Стіг підійшов, щоб повідомити:
- Ваша Високосте, сидіння для вас готове.
Ейн кинув на мене безпорадний погляд і скерував свого коня слідом за своїм помічником, який прямував до краю урвища, де у віддаленні від розташування основних магічних сил стояло невисоке крісло та столик з чашею. І тільки коли помічники принца кинулися до ременів, що фіксували ноги Брінейна, я зрозуміла причину безпорадності у його погляді: гордий принц не хотів, аби я бачила, як йому допомагають спуститися з коня.
Ну що ж, саме час і мені спішитися. Направила Буревія до імпровізованого конов’язу, де й передала повіддя свого коня хлопчині з обслуги. Коли я повернулася, мій принц уже сидів у кріслі. От і добре! Поспішила доєднатися, а вже там побачила, що поряд опускається на землю і Торстейн.
Брінейн пояснив:
- Ми з кузеном останнім часом звикли працювати в парі. Він допомагає мені із заклинаннями та ділиться своєю кров’ю. Так ми значно ефективніші, аніж поодинці.
Дивно, ніколи не чула, щоб маги могли працювати у парі, ба більше, керувати чужою кров’ю. Але з Брінейном я вже давно перестала чудуватися – він з першого дня впевнено ламає усі стереотипи.
Я намагалася не заважати, допоки чоловіки здійснювали якісь невідомі мені маніпуляції, а Торстейн ще й кров свою цідив у заготовану заздалегідь чашу, просто спостерігала за підготовкою до бою. Та ще за тим, як на горизонті, на подібному до нашого пагорбі розташовується табір ворожих магів, а їхня армія спускається в долину назустріч нашій.
А потім вдарив бій!
А я, замість того, аби з цікавістю спостерігати, щосили замружилася та сховала своє обличчя на колінах. Поряд пролунав смішок, чи то мені здалося – за шумом бою та вигуками важко було сказати. Єдине – він точно не змусив мене підняти голову та розплющити очі.
Змусила невизначеність, адже лише за звуками я не могла визначитися з ходом бою. Хто перемагає? Чи багато наших постраждало? Як там Харальд з Вальгардом? А Торстейн? Наче то він шумно дихає поряд? Чи ні? І найголовніше: як почувається Брінейн?
Саме його схвильований скрик і змусив мене нарешті поглянути довкруг. Ні, з принцом було все гаразд, певно просто емоції, як і з іншим оточенням: усі зосередилися на полі бою. А от там було справжнісіньке пекло. Важко було розібрати, хто де знаходиться та хто що робить. Годі й думати, аби побачити там принца або герцога. Сподіваюся, Ейн може магічно прослідкувати, чи все з ними гаразд. Наші ж маги, попри мішанину, ще примудрялися завдавати точкових ударів по скупченнях противника, так, аби не зачепити своїх. Ворожі маги таким не морочилися. Гатили чистою магією просто в осереддя бою, не розділяючи своїх та чужих. Саме такі атаки й відбивали більшість наших магів. А ще тримали щит перед собою, у який раз по раз прилітали атакувальні заклинання, та який успішно справлявся із захистом.
Брінейн же з Торстейном тим часом участі у бою не брали. Чоловіки удвох схилилися над чашею, яка була до половини наповнена, і не лише Торстейновою кров’ю, бо у принца було поранене навіть передпліччя, не кажучи вже про долоню, і останні краплі стікали до місткості. Кузени ж плели неймовірне по силі заклинання. І хоч я не була магом, та і я мала змогу бачити, як тремтить у повітрі магія, що її приборкують, спрямовують чоловіки. Це було неймовірно. Неймовірно прекрасно і водночас неймовірно страшно. І ще страшніше стало, коли пролита у чашу кров раптом спалахнула різноколірними іскрами та всоталася в атакувальне (без сумніву) заклинання, зробивши його видимим. І нестримним.
Коли криваве марево відірвалося від рук магів і полетіло вперед, усі, хто це побачив, зачаровано видихнули: так, видовище було й справді заворожливе. І страшне. Особливо, коли досягло своєї цілі: табору ворожих магів. Їх щит луснув, як мильна бульбашка, а далі, на тому місці, де ще мить тому розташовувалися вороги, у небо від землі розпустилася квітка вибуху, яскрава, різноколірна, фантастична. І тим страшніша вона стала, коли звук вибуху, голосніший за найпотужнішу грозу, долетів до нас.
А за мить все стихло. Лише протилежний пагорб виблискував абсолютно чорною, гладкою вершиною.
- Все, - стомлено мовив Брінейн, без сил відкидаючись на спинку свого крісла.
Поряд так само стомлено схилився до його боку Торстейн:
- Як думаєш, там хтось вцілів?
- Сумніваюся. Але навіть якщо й так, то він нам не супротивник. А в долині хлопці розберуться.
Тут Ейн певно згадав про мою присутність, бо повернувся до мене:
- Ви дуже злякалися, моя принцесо?
- Ні… Так… Я не знаю. Страшно було, звісно. Але найбільше я боялася за ваші життя.
Принц слабо усміхнувся. Було видно, що йому вкрай складно навіть тримати себе у свідомості. А ще з його рани продовжувала текти кров. На що я й поспішила йому вказати, додавши:
- Треба перев’язати!
- Так. Перев’язувальний матеріал є у моїй сідельній сумці. Принесете? – голос мого принца слабшав з кожною миттю.
- Авжеж.
Я жваво підскочила, аж тут до мене доєднався Торстейн. Звісно що він у силу свого захворювання та виснаження був не таким жвавим, проте значно активнішим, за Брінейна.
- Я покличу Вегарда, хай залікує твої рани, - запропонував він, на що у принца вистачило сил лише кивнути.
Разом з Торстейном ми побрели від Ейна до основного табору. Уже перед тим, як нам розходитися в різні боки, брат герцога раптом зазначив:
- Ваша Високосте. Раджу вам ще й роздобути що-небудь з їжі – це буде дуже доречно зараз для відновлення Брінейна. Він втратив надто багато крові. Спитайте у помічників, може у них щось буде.
Я, досі ошелешена, лише мовчки кивнула і попрямувала до Привида. Там швидко знайшла бинти та настоянку. Тепер варто було потурбуватися про їжу, але щось ніби в спину підганяло мене повернутися на галявину до Ейна. Навіть не згадала про кошик, що нам підготував корчмар, підстьобнута тривогою, яка наростала все більше, кинулася назад.
Уже підходячи ближче, побачила, що до галявини повернувся й Торстейн, якраз вийшов з-за дерев з протилежного від мене боку. Ну й чого я так розпереживалася? З Ейном все гаразд, он, навіть піт з чола стирає. Краще б справді подбала про їжу, тим паче, що слідом за Торстейном має прийти Вегард, який залікує руку принцові. Я тут точно не потрібна. Допоки молодший брат герцога не занотував моєї присутності, вирішила сховатися, щоб він не подумав, що я не стала його слухатися. Уже майже повернулася, майже пішла, коли краєм ока побачила, як краплі крові, які, хоч і не так рясно, та все ж продовжували скапувати з руки молодшого принца, раптом полетіли до простягнутої руки Торстейна. Що він робить?
Точно щось зле й неприйнятне, судячи з насупленого виразу обличчя та злого блиску в очах.
Не роздумуючи ані миті кинулася навперейми. Разом з моїм ривком з пальців Торстейна зірвалося заклинання, яке полетіло в спину Брінейну. Але я виявилася швидшою, встигла закрити собою коханого і прийняти удар на себе. В спину вдарило розпеченим, палючим вогнем, що розривав мене на шматки, але я не боялася, просто не усвідомила. Остання думка була, що я врятувала принца.
А далі рятівна темрява забрала мене у свої обійми.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍