Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

слова гарні. Мій товариш сам складає і музику, і слова.

Раптом всі стали півколом.

Вийшов молодий хлопець, «брат» з Одеси.

Говорив він нервовим, схвильованим голосом.

Виявилось, що по тюрмах сидить дуже багато «братів» і «сестер». Звертались до Мікояна і Косигіна. Мікоян обіцяв випустити, якщо ті не винні. Далі були гнівні слова на грані звинувачення влади. Але причепитись було важко: звинувачення було між словами і в тоні.

Виступив другий.

— Швидко новий навчальний рік. Наші молодші сестри й брати підуть до школи. Там їх чекають образи, знущання, залякування. Помолімось, щоб Бог послав їм витримку, сили.

Я ніколи до цього не чув про переслідування за віру. І раптом…

Знову відновився діалог. Атеїсти ще більше розперезались. До пастиря атеїстів підійшла стара жінка. Вона ласкаво пояснила йому, що вони нічого поганого не роблять, навпаки, борються з пияцтвом і розпустою. Потім прочитала свої вірші — дуже примітивні, але зміст зворушливий. Я не люблю сентиментальності, але на тлі «безбожних» аргументів якимись особливо близькими видались ці вірші.

Викладач також відповів віршами. Рубаний вірш а ля Маяковсь-кий — «агитатор и горлопан». Щось примітивно-атеїстичне, за змістом — гірше від віршів Дем’яна Бедного.

Вона запитала, чиї вірші.

— Мої.

І тут я не витримав:

— А ви хто такий?

Він бачив, що я курю, і тому по-дружньому відповів:

— Я російський поет. Володимир Сталь.

Ненависть до цієї самовдоволеної свині так і бризнула з мене, і я, заїкаючись і плутаючись у словах, почав каламбурити:

— Воно й видно, що сталініст. А я — «россійскій» математик і кажу вам, що ви всі — негідники й хами. Чого ви тут?

Він розгубився. А мені стало соромно за пафос, заїкання, за невдалий каламбур.

Віруючі налякано дивились на несподіваного «захисника». Адже вони старались не дражнити звіра, а я спровокував скандал. Я зрозумів це і швидко пішов на станцію.

Дізнавшись від мене про це все, моя знайома, біолог Юлія Олександрівна Первова, активна учасниця клубу «Алых парусов», опікунка Ніни Миколаївни Ґрін, розповіла свою історію.

На доручення парткому вона якось їздила в інший ліс атеїзувати іншу групу сектантів. Їй нарозповідали про бузувірство, фанатизм секти. Побачила вона таку саму картину, що й я.

Почала м’яко агітувати, але наткнулась на спокійну впевненість у своїй правоті, просту переконливість віри, побачила безсилість своєї вченості перед моральними аргументами цих простих і «забобонних» людей.

Почала ходити на кожні збори. Побачивши її терплячість і шанобливе ставлення до них, стали запрошувати до себе додому — на чай.

Вона полюбила кількох, вони — її.

Коли одну родину почали переслідувати, вона допомогла влаштуватись на роботу, доглядала дітей.

Я попросив познайомити мене з ними, але якось не вийшло. Мабуть, боялись, що наведу на них КДБ. Вже після всіх арештів 72 року Таня заприязнилася з родиною Вінсів та інших баптистів. Вони перестали нас боятись.

*

«Крихітні оповідання» (чи «Крихітки») покорили нас новими гранями генія Солженіцина.

Я вихований у дусі класової ненависті і ніколи, мабуть, її не позбудусь. Тому мене найбільше зачепило «Озеро Сегден». Все таке знайоме, нічого нового у змісті, але як добре сказано про «слуг народу»:

«Лютый князь, злодей косоглазый, захватил озеро, вон дача его, купальни его. Злоденята ловят рыбу, бьют.уток с лодки». Але без останніх слів оповідання це неповне:

«Озеро пустынное. Милое озеро.

Родина…»

І вся страшна історія Родіни-Батьківщини постає перед тобою. Слова й фрази казки переливаються у слова «сучасні» — дача, купальні, і бачиш, що злі хани, князі, царі й наші вожді — тотожні.

Дивно, що зараз все валять на ідеологію. Адже в татаро-монгольських ханів, православних государів і «більшовицьких» пастирів народу ідеології різні, а суть дуже схожа.

Коли читаєш історію держави Російської, «возз’єднання» України з Росією і самвидав про табірну Росію, Росію ГУЛАГу, то так і рветься з тебе крик:

«Милое озеро. Родина милая».

Ось автор дивиться на тих, хто робить ранкову гімнастику. І здається, що моляться — кланяються, ритуально рухають руками, зосереджені. І здогад — поклоняються тілу. Але чому не духу?

Ось воно, те, що давно вже мерехтіло у свідомості, а тут розкрите лаконічно і прозоро: головний порок нашої цивілізації — її буржуазність.

Солженіцин навряд чи погодиться з таким розумінням його. Але геній тому й геній, що зображає життя набагато глибше й ширше, ніж говорить його власна свідомість, його ідеологія. І кожен бачить у великих творах те, що він сам бачить у житті або що міг побачити. Не лише окремий читач, але й кожна епоха по-своєму розуміє Євангеліє, «Фауста», «Кобзаря».

Достоєвський у свідомості своїй політично був справді «архіреакціонер» — антисеміт, антиполяк, прибічник реакційно-слов’янофільського загарбання нових земель в ім’я спасіння слов’ян і т. д. Але ж не це, не політична свідомість — головне у нього. Як митець він показав Росію над прірвою, у пасквілі на революціонерів, у «Бісах» передбачив бісівщину сталініани. І це лише мала частка його прозрінь.

Навіть у найреакційніших його ідеях було зерно правди гуманізму. Лише поверховість художнього мислення, партійні окуляри-міфи перешкодили революційним демократам і їхнім послідовникам побачити цю правду.

Ще перед «Раковим корпусом» з’явилась у журналі «Москва» «Повість про пережите» Дьякова. Вона була частково опублікована раніше з присвятою Хрущову, гуманістові, що, мовляв, відновив ленінські норми і реабілітував справжніх комуністів.

Дьяков писав про табір, наводив нові страшні факти садизму табірного начальства. Але було щось патологічне у підході «істинного комуніста» до табірної тематики.

Довкола стільки справжніх ворогів — власовців, бандерівців і білогвардійців, і серед них ми — істинні, твердокам’яні, віддані, невинні. Що ж, табір і має бути суворим (значить, і садизм наглядачів повинен бути!), але тільки до винних.

Ось серед зеків проводять передплату на державну позику. Вороги — не хочуть. А ми, істинні, радіємо: значить, в нас вірять, вважають, що ми — радянські люди. В одного «істинного» немає грошей, він переживає з цього приводу.

Ось колишній воєначальник громадянської війни, командир корпусу Тодоров дістав десь «Короткий курс ВКП(б)» і тішиться. Він читає про XI з’їзд партії і мало не плаче від розчулення: ось на цьому з’їзді Ленін похвалив книгу Тодорова.

Один з героїв спогадів Дьякова, білогвардійський офіцер, якось слухаючи «істинних», сказав, що комуністи, як карасі на сковорідці: їх смажать, а вони підстрибують від радості.

Ці «істинні» нічим принципово не відрізняються від своїх катів, вони, може, і ще гірші, бо тільки люди зі звихнутою свідомістю можуть захоплюватись книжкою, яку написав їхній кат, книжкою, що явно бреше