Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

істеблішменту заявляли, що відносини між Китаєм і США рухаються до війни, якщо не в найближчі роки, то в недалекому майбутньому. Так, Патрік Шенаген, в. о. міністра оборони 2019 року після відставки генерала Джеймса Меттіса, чітко оголосив пріоритети США в останнє десятиліття: «Китай, Китай, Китай»[325]. Найближчий радник Трампа в Білому домі з питань Китаю, Пітер Наварро, написав кілька книжок, у яких війну з Китаєм вважають за щось природне. Одна книжка має назву, наприклад, «Coming China Wars: Where They Will Be Fought and How They Can Be Won» («Майбутні війни з Китаєм: де відбуватимуться бойові дії і як китайців перемогти»), а інша — ще більш апокаліптично: «Death by China: Confronting the Dragon — A Global Call to Action» («Смерть від Китаю: протистояння дракону — глобальний заклик до дій»).

Інший представник такого мислення — Грем Аллісон, професор політології Гарвардського університету й автор низки впливових фахових праць. На початку 2000-х він видав книжку «Destined for War: Can America and China Escape Thucydides’s Trap?» («Приречені на війну: чи можуть Америка та Китай вийти з пастки Фукідіда?»). Це доволі моторошне читво, однак у цьому й полягає весь сенс. Автор, який працював у п’яти адміністраціях як демократів, так і республіканців, надає тривожний опис того, як розвиток відносин між США й Китаєм із високою імовірністю може призвести до війни. Ця книжка також цікава через те, як автор звертається до історії й використовує її, щоб знайти приклади, які можуть обґрунтувати й підтвердити специфічний аналіз сучасного балансу сил і геополітичної динаміки.

Ядром аналізу є нововведений Аллісонів термін — «пастка Фукідіда». Сам Фукідід був грецьким істориком, який понад 2400 років тому написав книжку про війну між Афінами та Спартою. На його думку, цієї війни було не уникнути, адже розвиток Афін загрожував Спарті — тому країни опинилися в пастці й почали воювати. Аллісонова теза ґрунтується на історичних прикладах, які наперед її підтримують, як і теза Фукуями про «кінець історії» 1989 року, тож вона здобула широку політичну підтримку[326]. Аллісон і його команда науковців дослідили 16 ситуацій упродовж останніх п’ятисот років, у яких агресивна, чимраз успішніша нація загрожувала домінантній державі. В усіх випадках, крім чотирьох, почалася війна. Вони, як стверджує Аллісон, виявили стару, як світ, закономірність. Найяскравішим прикладом, певна річ, є Перша світова війна, початок якої згодом розуміли як результат того, що Німеччина вимагала «місця під сонцем». Ця країна розвивалася швидше за інших наприкінці ХІХ століття, зокрема швидше за британську та французьку імперії. Це призвело до війни, що забрала життя приблизно двадцяти мільйонів, революції в Росії, розпаду Австро-Угорщини й Османської імперії та кінця 500-річної домінації Європи. Однак не всі історики підтримують висновок Аллісона[327]. Він перетворює наративи переможців 1919-го року на науковий закон 2019-го. Щодо інших п’ятнадцяти прикладів також немає консенсусу серед учених. Тим паче ця теорія не бере до уваги й багатьох інших воєн. Тож твердження про ймовірну майбутню війну між США й Китаєм спирається на вкрай спірну та однобічну інтерпретацію п’ятисот років історії світу.

На думку гарвардських дослідників, у такій «пастці Фукідіда» можуть опинитися США й Китай. Підґрунтя та позицію такої теорії легко зрозуміти — в останні десятиліття відносини між цими країнами скидалися на американські гірки і все відбувалося дуже швидко, що складно це й збагнути. Приблизно 150 років США були панівною економічною силою у світі. Аж тут, лише за кілька десятиліть, Китай кинув виклик цій гегемонії. У 1980 році економіка Китаю становила лише десяту частину американської. У 2019-му китайська економіка майже в п’ятдесят разів перевершувала показники років, коли Ден Сяопін відкрив країну. За підрахунками Аллісона, у 2040-му економіка Китаю може збільшитися втричі. Тому розквіт Китаю щодо США ідеально пасує до їхньої моделі — перед очима всього світу країни потрапляють у пастку Фукідіда. І США, і Китай вірять у свою винятковість, тож це лише зміцнює теорію про те, що вони «незабаром зіткнуться у війні». Цієї війни можна уникнути лише завдяки розуму та вмінням, а зважаючи на американоцентричний світогляд Аллісона і його роль радше як політичного áктора, а не дослідника, це означає, що все залежить від розуму та вмінь США.

  Китайське диво

Дивовижний та раптовий розквіт китайської економіки й те, що цій країні вдалося стати потужною державою, захоплює всіх, хто цікавиться історією[328]. Коли США заснували міжнародну систему економічної допомоги, у якій розвинуті країни мали допомагати розвитковим, удосконалювати їхню економіку та політику, міжнародні експерти були переконані, що мало держав матимуть таке похмуре майбутнє, як Китай. Відомий на весь світ шведський економіст Ґуннар Мюрдаль отримав Нобелівську премію з економіки 1974 року, зокрема, за свої дослідження розвитку в Азії й особливо Китаю. Його книжка, «Asian Drama» («Азійська драма», 1968), мала красномовний підзаголовок у норвезькому виданні — країна без надії. Виявиться, що лауреат Нобелівської премії, як і більшість інших, страшенно помилився[329].

Після того як Ден Сяопін прийшов до влади в компартії Китаю й радикально змінив економічну політику, економіка країни почала зростати такими темпами, яких у світі ніколи не бачили. Згідно з усіма статистиками, китайська економіка в період 1990—2020 років була економікою, що зростала найшвидше в історії. Попри різні підрахунки й неточності, учені загалом переконані, що, відколи Китай відкрився й почав реформувати економіку, його ВВП у середньому зростав на приблизно шість відсотків щороку між 1969 і 2019 роками. У цей тридцятирічний період понад 850 мільйонів осіб, говорячи термінами Світового банку, «вийшли з-за межі бідності». Нині Китай має другу найбільшу економіку у світі.

Те, як економічне зростання Китаю змінило баланс сил у світі, може, зокрема, засвідчити роль країни у світовій торгівлі. Хоч цифри, що описують глобальну торгівлю США й Китаю, доволі неточні, однак тут можна простежити чіткі тенденції. До 2000 року США повністю домінували. Майже 80 відсотків країн торгували більше зі США, аніж із Китаєм. У 2018-му цей показник упав на 30 відсотків, і Китай став найважливішим торговельним партнером 128 зі 190 країн[330]. Ці радикальні зміни глобальної торгівлі сталися за лише 18 років, коли Китай 200 років до цього був на маргінесі. Гроші й торговельні зв’язки уособлюють владу, тож ці нові реалії стали відверто загрожувати світовому порядку, встановленому після розпаду СРСР. Ніхто навіть у найсміливіших фантазіях не міг уявити, що за кілька десятиліть Китай загрожуватиме гегемонії США більше, ніж СРСР будь-коли.

Події в Китаї були чи не найважливішою причиною появи у 2000-х низки оптимістичних повідомлень про розвиток світу й боротьбу з глобальною бідністю. Коли ООН звітувала про успіх «Цілей розвитку тисячоліття», то вона покликалася переважно на успіх Китаю. Розвиток китайської економіки також спричинив позитивні економічні наслідки в багатьох інших країнах, головно в Азії, але також і в США, Південній Америці та Європі. Однак найпомітніші зміни були в Африці — континенті, що, згрубша кажучи, дістався після Другої світової Європі, СРСР і США[331].

Міцна економіка дала Китаю змогу стати важливим міжнародним донором. Так, країна ввійшла в політичну сферу, у якій з початку 1960-х домінували США і їхні союзники, змагаючись за першість із країнами Варшавського договору.