Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

карав племінних богів за те, що його зрадили. Він погрожував стати християнином, якщо християнські боги допоможуть йому здолати ворогів[162].

Саме під час короткого візиту пастухів з абатства кудись подівся Поет. Тон Таддео першим відзначив його зникнення із гостьового будинку та поцікавився місцеперебуванням волоцюги-віршувальника.

Обличчя дома Пауло вкрилося зморшками здивування.

— Ви певні, що він виїхав? — запитав він. — Поет часто по кілька днів проводить у селі або відправляється на месу, аби посперечатися з Бенджаміном.

— Його речей також немає, — відповів тон. — У його кімнаті порожньо.

Абат скривився в посміху.

— Поганий знак — коли зникає Поет. До речі, якщо його й справді не стало, я би радив вам негайно переглянути власні пожитки. Чи все на місці.

Тон замислився.

— Так ось де поділися мої чоботи…

— Безсумнівно.

— Я їх виставив на чистку. Їх не повернули. Того самого дня він ломився до мене в двері.

— Ломився в двері? Хто, Поет?

Тон Таддео хіхікнув.

— Боюся, я трохи його розіграв. В мене його скляне око. Ви ж пам’ятаєте той вечір, коли він його залишив на столі в трапезній?

— Так.

— Я його підібрав.

Тон розв’язав капшук, порився в ньому і виклав очне яблуко Поета на стіл абата.

— Він знав, що воно в мене, але я все заперечував. Однак з того часу ми трошки глузували з нього, навіть запускали поголос, нібито це давно загублене око Бейрінґового ідола, яке мало би повернутися в музей. Минуло трохи часу, і він геть оскаженів із цього приводу. Звичайно — я збирався повернути його перед тим, як їхати додому. Гадаєте, він більше не повернеться?

— Сумніваюся, — ледве здригнувся абат, коли кинув погляд на око. — Але я збережу його для нього, якщо на те ваша воля. Однак з такою самою вірогідністю Поет може шукати око і в Тексаркані. На його думку, це потужний оберіг.

— Чому так?

Дом Пауло всміхнувся.

— Каже, з ним у нього набагато кращий зір.

— Яка дурниця! — Тон замислився, та, вочевидь, готовий до будь-яких диких припущень, а після короткого обмірковування додав: — Дурниця, хіба що вставляючи предмет у порожню очницю, він таким чином тренує м’язи в обох очницях. Він так розповідав?

— Просто клянеться, що без нього погано бачить. Каже, що йому воно потрібно для того, аби бачити «істинні значення», хоча з ним у нього голова болить аж до сліпоти. Та хіба ж можна зрозуміти — говорить Поет правду, вигадку чи алегорію? Якби вигадка була досить розумною, то не певен, чи зміг би він розрізнити між нею та фактом.

Тон загадково всміхнувся.

— Того дня за моїми дверима він волав, що мені воно потрібне більше, ніж йому. Це наштовхує на думку, що він сам ставився до нього, ніби до могутнього талісмана — корисного для всіх. Цікаво чому?

— Поет сказав, що воно вам потрібне? О-хо-хо!

— Що вас так розвеселило?

— Пробачте мені. Напевно, він таким чином хотів вас образити. Але краще мені утриматися від пояснень, бо ще й мене запишете в співучасники.

— Анітрохи. Мені цікаво.

Абат подивився на статую святого Лейбовіца в кутку кімнати.

— Це око в Поета було заяложеним жартом, — пояснив він. — Коли він хотів щось вирішити чи обміркувати, то вставляв око в очницю. Коли йому щось не подобалося, коли він вдавав, нібито щось не помічає, коли хотів клеїти дурня, то виймав його. Коли він його носив, то його поведінка змінювалася. Наші браття прозвали це «поетичним сумлінням», і він вирішив підхопити цей жарт. Читав куці лекції і проводив демонстрації про переваги замінної совісті. Удавав, немовбито ним опановувала нестяма — зазвичай спрямована на щось буденне: до прикладу — на пляшку вина.

З оком він міг погладжувати винну пляшку, облизував губи, зітхав, стогнав, а потім відсмикував руку. Врешті-решт думка знову ним опановувала. Він хапав пляшку, наливав собі краплинку в чашку і якусь секунду над нею торжествував. Але потім знову гору брала совість, і Поет жбурляв чашку через цілу кімнату. Невдовзі він знову кидав скоса погляди на плящину і знову починав стогнати й пускати бульки над нею, борючись зі своїми спокусами — бридотне видовище. Кінець кінцем, коли він виснажувався, то просто виймав скляне око. Й одразу розслаблявся. Спокуса тепер на нього не діяла. Байдужий і зверхній, Поет брав пляшку, роззирався і сміявся. «І все одно я це зроблю», — казав він. Усі чекали, що він її осушить, натомість він надягав блаженну усмішку та виливав увесь вміст пляшки собі на голову. Переваги змінної совісті, бачте?

— Отже, на його думку, мені воно потрібніше від нього.

— Він же всього-на-всього Поет-панок!

Учений весело видихнув. Він тицьнув великим пальцем у склоподібний сфероїд і покотив його по столу, аж раптом засміявся:

— А мені навіть подобається. Здається, я знаю, кому воно потрібніше від Поета. Може, навіть і собі залишу. — Він узяв око, підкинув, зловив і сумнівним поглядом зиркнув на абата.

Пауло знову-таки просто знизав плечима.

Тон Таддео кинув око в капшук.

— Нехай забирає, якщо коли-небудь явиться за ним. До речі, якраз збирався вас поінформувати: ми тут практично закінчили. За кілька днів відбуваємо.

— Ви не боїтеся битви на Рівнинах?

Тон Таддео насупився, дивлячись у стіну.

— Десь за тиждень поїздки ми станемо табором біля щовбів на схід звідси. Там нас чекатиме загін… наш супровід.

— Я справді маю надію, — абат ніби смакував ввічливість в описі цього дикунства, — що загін вашого супроводу не перекинеться до нового сюзерена. В наш час відрізняти друга від недруга все складніше.

Тон розчервонівся.

— Хотіли сказати — особливо, якщо вони родом із Тексаркани?

— Я цього не казав.

— Будьмо відвертими один з одним, отче. Я не можу боротися проти правителя, який уможливив мою роботу, хай би що я не думав про його політику та політиків. Про людське око я вдаю свою підтримку йому, принаймні роблю вигляд, що нічого не помічаю. Якщо він розширює свої володіння, то колегіум у результаті може від цього виграти. А коли процвітає колегіум, то від нашої роботи виграє все людство.

— Певно, все ж таки ті, хто при цьому виживе.

— Ваша правда, але це так за будь-яких обставин.

— Ні-ні. Тисячу двісті років тому навіть ті, хто виграв, нічого не виграв. Невже нам знову ставати на аналогічну путь?

Тон Таддео знизав плечима:

— Що я можу з цим поробити? — запитав він сердито. — Владар же Ганнеґан, а не я.

— Але ж це ви обіцяєте поновити панування Людини над Природою. А хто управлятиме силою, що встановлюватиме таке панування над природними