Читати книгу - "Світ не створений"

184
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60
Перейти на сторінку:
сидів галасливий француз Гренуй. Я сказав: «Gare du Nord», і машина поїхала. Він одразу відчув у моєму голосі слов’янський акцент, навіть не слов’янський, а український, бо його дружина теж українка. Він розказав, що колись ця жінка заволоділа його серцем, приготувавши ідеальні еклери. І тут я знову відчув, як Той, Що Керує Всім, грає в мене, ніби в покер. Жодна француженка так не вміє готувати еклери, казав таксист. Жодна — він гарантував. Жінку звали Тамарою. І вона виїхала з України 1918-го з сім’єю брата, самотня… Той, Що Керує Всім, посміхнувся мені із салонного дзеркала заднього огляду і зник.

Знаю, що зробив хибно. Бо не мав права просто так з’являтися. Можливо, рана на її серці з моїм іменем у назві вже зажила. Все, що міг, — з’явитися в її житті на недовгий час і знову зникнути. Це жорстоко — турбувати людину тільки тому, що тобі так забажалося, турбувати власну матір. Мені дуже цього хотілося, я кусав себе за зап’ястя від бажання ридати, я нарешті відчув, що зловив найтоншу ниточку, яка могла мене вивести з лабіринту.

Усе це нестерпно. Життя нестерпне. Але я розказав таксистові, хто я. Він, звісно ж, не вірив. Однак я точно описував маму, наш будинок, описував наше розставання і її зачіску а ля гарсон… І ми подалися не на вокзал, звідки я б їхав у невідомість, ми помчали у 8-й округ Парижа, де тепер жила моя сімдесятирічна мати.

Вона прийняла мене одразу. Її взагалі не дивувала вся ця історія, вона впізнала мене ще до того, як я з’явився…

І я жив з ними. Ходив на могилу Махна. Я читав газети з України. Читав книжки. Я вірив, що знання про майбутнє, яке тепер було для мене минулим, могло якимось чином притягнути тебе.

Заболів зуб — і Гренуй відвіз мене до стоматолога. Ти не повіриш — вони навчилися робити так, щоб майже не боліло. Вони навчилися пломбувати геть безнадійні зуби. Майбутнє стало б геть чудовим, якби у ньому була ти.

Часто сниться, що ти йдеш від мене. Ти сідаєш на коня — і їдеш, а я стою неподалік і не рухаюся, бо не можу. Ти стаєш на корабель, а я — на трапі. Ти в авто, а я — під знаком, що забороняє будь-яку зупинку транспорту. Ти на пероні, а я у залі очікування.

Недавно я порахував свій біологічний вік, не залежний від руху зовнішнього часу. Бо, на щастя, від цих стрибків мій фізичний стан залишався незмінним. Так-от, порахував, скільки я часу прожив узагалі, — виходить молодий чоловік, у якого все попереду. Але, з усіма цими пережитими моментами, у мене досвіду на 300-літнього. Люди часів Адама і Ноя жили по тисячу років. Мені страшно уявити, які знання вони носили в головах. Але так само важко представити, як їм жахливо набридало це життя довжиною в тисячоліття. Я бачив старих, які, проживши 70 років, говорили, як їм усе остогидло. Вони встигали побачити за той відрізок часу всі можливості людського життя. Вони знали велике кохання й сімейні будні, радість народження дитини й смерть батьків, азартні ігри, смак дині, кіно, наркотики, війну, стоматологію… Я вирішив ніяк не втручатися у плин, я міг теперішньому розказати про минуле все з найбільшою точністю, а в минуле принести стільки теперішнього, що все б рухалося зовсім по-іншому.

А ще мені почало здаватися, що усунення себе з цього простору й часу — це не найгірший вихід. Людині може подобатися життя тільки тому, що вона має змогу творити: вона садить навесні насіння, а восени збирає урожай; вона будує будинок; їде з точки А в точку Б, творячи таким чином цілісний спогад, образ. Я ж випадаю з цієї логіки. Тепер — я тут, за мить — я вже в іншому часі, в іншому чужому місці, де все треба робити з нуля. От я дописую цю історію: бац — і повернуся на кілька днів тому, переді мною будуть геть порожні сторінки, доведеться наново згадувати й підбирати слова, які вже говорив. Робити одне й те саме — як прокляття. Але ще гірше — розуміти, що ти глибоко вростаєш у час, де з’являєшся, а коли тебе вириває з нього, то утворюється рана, причому не лише в тебе — бо сьогодні, наприклад, це буде рана на серці моєї мами.

Я не знищував себе у сподіванні тебе зустріти. А що як одного ранку я потраплю в такий час, де ти будеш сидіти на лавці й нюхатимеш бузок, а я підійду ззаду й покладу руки на очі, скажу: «Вгадай хто»? А ти промовчиш — але знатимеш…

Сьогодні я маю намір зникнути. Вода, очевидно, проводить крізь час, але вона не гарантує виживання. Я недавно знайшов тут чудове озеро з непрозорою густою зеленою водою, а навколо — купа лебедів. Я візьму човен, запливу на середину — й стрибну. Це принаймні красиво (яку ж дурість я пишу!)

Хотів тобі вислати ці записи, як книжку Сен-Жон Перса. Але бачу, що це не має сенсу — відповіді твоєї не отримав.

Однак залишаю ці записи тут, на тумбочці в домі моєї матері, і прошу: ти, хто знайде цю теку, не викидай її. Можливо, хтось колись навідається сюди і, прочитавши цю дивну історію, не розцінить її як маячню.

Знайдене (2016)

Усе, що Інна змогла вивідати про прабабу Аліну, крім рукопису Олексія, вкладалося в есемеску. Однак не було навіть кому це повідомлення відправити. Хіба собі. Знову і знову.

На початку 20-х Аліна народила їхню бабцю, а потім у 30-х одружилася й привела на світ Надю, котра тепер жила у Франківську; чоловіка вбили ще на початку Другої світової, вона ж загинула одразу після війни від снаряда, недорозібраного сусідськими дітьми. Ще баба Надя казала, що Аліна трохи працювала на заводі «Ленінська кузня» і любила підгоріле ревеневе варення.

Це все. Кілька рядків, які навіть не прикрасиш побутовими історійками типу «коли твоя баба вдруге виходила заміж, їй сукню пошили з фіранки»… Хіба цей коричневий перепалений ревінь, якого страшно замало для мінімального життєпису. Ніяких кольорів, ніяких додаткових слів, емоцій — повна непам’ять, повне зникнення, наче нікого й не було.

Однак Інна мала браслет прабаби Аліни й прапрабаби Тамари Макарівни — ту зв’язану шнурком у місці розриву золоту ниточку. Ну, і цей рукопис, ці зошити. Цю розповідь, з якою Інна не знала, що робити, крім як докласти до артпроекту, ніби звичайний предмет — не текст, а річ.

Інна знала, що змінилася після цієї подорожі, — і як людина, і як художниця, тому й усе навколо стало геть

1 ... 59 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світ не створений», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Світ не створений"