Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

і не розумію, про що ти кажеш.

— Шеллі Му-Ян сказала мені: вона впевнена, коли проїжджала повз, що бачила там тебе. Як ти вчора вдень стирчала біля його воріт. Якраз коли вона їздила по своїх дітей.

— Брунатна дівчина в спальному районі. Ну звісно, я ж така одна.

— Коли вона їхала назад з дітьми, то знову тебе там бачила.

— Ти розмовляла зі своєю матір’ю?

— Я знаю, що ти з ним трахалась.

— З ким?

— З ним.

— Це не твоє...

— То це правда. І ось тепер ти вистежуєш його на розі, як повія.

— Кіммі, тобі робити більше нічого? Розкажи краще своїй матері, що це вавилонська шитстема зґвалтувала її та побила її чоловіка.

— Маму ніхто не ґвалтував.

— Це тобі раста Трент сказав? Чи він сказав тобі, що її зґвалтував Вавилон? Ну ж бо, скажи. Скажи мені, що він тобі сказав, бо своєї думки ти ні фіґа не маєш.

— Чо-чого? Що? Що? Маму ніхто не ґвалтував. Ніхто не...

— Та я просто впевнена, що Рас Трент тебе використовував куди тільки хотів, — то звідки, на хрін, тобі знати?

— Він... він... він лише хотів пізнати тебе краще, зрозуміла?

— Пізнати мене краще?

— Пізнати тебе краще, бо він усе ще не може забути мене.

— Ох, Кіммі, більшість людей забувають тебе за лічені хвилини після зустрічі з тобою.

— Шкода, що мама з татом не знають, яка ж ти йобана сука.

— Зате вони, мабуть, знають, що ти більше не миєш свою поцьку, бо стала растаманкою. Мені час на роботу.

— Нема в тебе ніякої сраної роботи.

— Але вона є в тебе, і чому ж ти на неї не поспішаєш? Рас Трент, напевно, обісрався, а дупу йому підтерти нема кому.

— Ти підла сука! Мерзенна сука...

Зазвичай я дозволяю їй лаяти мене, поки вона не збивається з дихання, але, схоже, цього разу я зайшла надто далеко. Я замовкаю, бо відчуваю, що мене аж під’юджує йти ще далі. Кіммі не бачить, як я зціплюю зуби, намагаючись стримати себе.

— І... і... і єдина причина, чому він тебе трахав, — це щоб перевірити, чи міцно у твоїй родині одне одного люблять.

— Тобто далі він візьметься за маму?

— Ті все мені про тебе розповів.

— Отож, Ті про все тобі розказує... А тобі за два роки в голову не прийшло жодної власної думки. Ти хоч сама себе чуєш? Дзвониш і торочиш мені про того бомбоклата Маркуса Ґарві, як училка з історії. Рас Трент заговорює тобі зуби, як якійсь чотирирічній сциклі, розказує всілякі історійки-анекдоти, а ти гадаєш: «Хм-м, кому б тепер усе це викласти, щоб самій при цьому піднятися?» — і, як завжди, набираєш мене. А мені ці твої «лекції з історії» — по шарабану, твій Ґарві мені — по шарабану, і твій сраний раста-бойфренд, який, напевно, літає в Нью-Йорк, щоб посмоктати там чиюсь поцьку, — мені теж по шарабану. І якщо ти, до речі, сподіваєшся, що той червонопикий засранець поможе тобі роздобути візу — щоб ти з’ясувала, чим він насправді займається в тому Нью-Йорку, — це означає, що ти дурніша за свою футболку «Університет Ганджі», яку тягаєш не знімаючи.

Мені хочеться продовжити. Мені є чим зайнятися, але мене пре. Я маю двох батьків, які сидять тепер нишком, як качечки, і ждуть, що до них знову вдеруться; вдеруться ті ж виродки — і заберуть усе, що не змогли забрати на своїх байках минулого разу. І я готова йти; готова так, що мені вже плювати, якщо доведеться палити мости ще до того, як я через них перейду, — хай навіть ідеться про мою пришелепкувату сестру. Я хочу вирушити назад на Гоуп-роуд і тупо стати там перед ворітьми, стати й волати, волати, — аж поки він або не відчинить усі двері, або не викличе поліцію. А якщо він викличе поліцію, то я проведу ніч у тюрмі, та назавтра знов повернуся — і знову волатиму, волатиму І він, прокляття, мені таки допоможе, бо якби я могла впоратися сама, то плювала б і на нього, і на всіх його «Опівнічних рейверів». І він дасть мені грошей, досить грошей, щоб я заткнулася, досить грошей, щоб я ввійшла в посольство Сполучених Штатів із заднього ходу і вийшла звідти з трьома візами — трьома, тому що Кіммі візи від мене не захоче, — ну то й у сраку її. У сраку її! У сраку її! У сраку її! В моєму роті киплять щонайменше десять років мого терпіння, і я врешті звільняюся від цього тягаря, лаючи на всі заставки усіх, кому нема і кому є до цього діло. Мені хочеться виплюнути все це їй в обличчя — так, щоб лопнули, бомбоклат, її вушні перетинки. Але вона кидає слухавку.

Джосі Вейлз

 мене зустріч із Доктором Лавом. День лише починався, коли у вітальні задзвонив телефон. Я вже прокинувся і тинявся домом, як ранковий привид. Не встиг Лав привітатися, як я кажу: «Відчуття часу в тебе, Докторе Лав, просто як у пса». Він запитав, звідки я знаю, хто дзвонить. А я відповів, що він — єдиний, хто ризикне отримати в голову кулю, турбуючи мене до ранкового чаю. Він засміявся, сказав, що зустрінемось у нашому місці й поклав трубку. Віпер і далі хропить на дивані, хоча дзвінок звучав на повну гучність.

Пітер Нессер познайомив мене з Лавом того дня, коли приїхав з Американцем, Луїсом Джонсоном. Вони обидва — і Пітер, і Луїс — помилилися, коли вирішили, що зможуть контролювати мій зв’язок з Кубинцем. Але, як мені якось сказав церковний пастор, людина може не знати людину, але дух знає духа. Він казав так, коли пояснював, як підараси знаходять один одного. До них мені байдуже, а ось його слова міцно запали в душу. Я навіть застосовую їх у суддівстві. Так, говорити я можу все, сила слова мені відома, але чи впізнає дух духа? Коли я вперше зустрівся з Доктором Лавом, більшість нашої розмови відбулася без слів.

В одну зі своїх рідкісних поїздок по гето серед білого дня — це був листопад сімдесят п’ятого — до мене під’їхав на своєму «Вольво» Пітер Нессер і сказав, що має