Читати книгу - "Останній ельф"

кілька хвилин, що Йорш розмовляв з Калею, Ерброу-молодший уже зорганізував дітвору. Найменших він помістив у дім, розмальований гусочками та сердечками, який Тракарна зі Страмаццо, утікаючи, лишили відчиненим, а старші допомагали йому, незважаючи на дощ, настромляти пташині тушки на велетенські рожни. У домі Тракарни та Страмаццо малюки знайшли справжній хліб зі справжньої пшениці та ще щось дивне, з дуже незвичним запахом, — воно називалося «сир». Скрізь літало гусяче й куряче пір’я, і Йорш із жахом дивився на бідолашні створіння, яким мали от-от скрутити шию.

— Може, хтось хоче золотистих бобів? — запитав він.

Ніхто навіть не відповів.

— А ви справді їсте людей? — поцікавився в дракона один з малюків.

— Тільки у виняткових випадках, — дуже серйозно відповів дракон. — На смак вони не найкращі, та й взуття в зубах застрягає…

— А ви могли б з’їсти Страмаццо? — з надією допитувався малий.

— Отого зеленозадого? — запитав дракон з певним зацікавленням.

— Дракони більше не їдять людей. Дракони ніколи не їдять людей. Ніколи! — закричав Йорш, який уже починав не на жарт нервувати.

Цим він принаймні домігся бодай хвилинної тиші.

— Я вирушаю до Даліґара, щоб урятувати Робі, — заявив він драконові.

— Даліґар — це те чудове місце, де по мені стріляли з луків? Ти не проти, якщо я лишуся тут й охоронятиму дітей? Їм можуть загрожувати різні небезпеки. Не знаю навіть… Не хотів би, щоб на них напали гуси… — дракон помітно вагався.

Йорш задумався.

— Гаразд, це добра ідея. Лишайся тут й охороняй дітей. Вояки можуть повернутися, як і ті двоє дорослих поганців, у яких діти були, з дозволу сказати, під опікою, — він обернувся до дітей: «Коли я повернуся, усі, хто захоче, зможуть піти зі мною по той бік Темних гір».

Раніше він про це не думав, але тепер знав, що робити: врятувати Робі й забрати всіх у безпечне місце над морем.

— На березі моря є мушлі, які, можливо, навіть думають і складають вірші, але їх можна їсти, — повторив він те, що казав йому колись Монсер, мисливець. Він неначе міркував уголос.

Каля розсміялася:

— Це саме казала й Робі. Вона почула це від свого тата.

— Ну, мені пора. Скільки часу йти звідси до Даліґара? Десь із день?

— Якщо пішки, то десь так, — відказала Каля, — але тут є кінь. Останнього разу, коли Страмаццо ходив у Даліґар, він вернувся верхи на коні. Той припнутий під повіткою із другого боку дому.

— Тоді я візьму коня, і краще зробити це чимскоріше, щоб і його не з’їли з розмарином, — сказав Йорш, востаннє кинувши погляд на дракона в оточенні виголоднілих дітей. — Іди й ти… цеє… з’їж трохи м’яса.

— А нічого, що це істоти, які вміють думати?

Йорш зробив над собою зусилля, щоб його не знудило від запаху смаженого на вогні м’яса. Він поглянув на запалі щоки цієї дівчинки, її великі очі та худі, кістляві ноги й подумав, що гуси й кури стануть її м’язами, кров’ю та силою.

— Та що вже вдієш. Іди, їж, — сказав він упевнено.

Каля всміхнулася і, щаслива, побігла геть.

Йорш пішов по коня. То був прекрасний гнідий жеребець з каштановими очима. Йорш поклав йому руку на чоло й відчув під пальцями м’якість шкіри, а у своїй голові — цілу гаму його почуттів: тугу за матір’ю, з якою він розлучився ще лошатком, страх перед сідлом і вуздечкою, злість через нескінченну подорож з Даліґара до Сирітського дому під грубим задом і ударами нагайки отого бридкого типа, непереборне бажання хвицнути верхівця копитом…

— Згода, — прошепотів Йорш. — Обійдемося без сідла й вуздечки. Нам, ельфам, цього не треба.

Кінь поглянув йому в очі й усе зрозумів: ельфові думки стали його думками. Йорш вискочив на нього верхи, і кінь одразу рушив. Ельф став неначе одним цілим із цією істотою: її сила була його силою, її швидкість — його швидкістю. То було відчуття, яке могло зрівнятися хіба що з польотом на спині в дракона.

Незважаючи на дощ, при світлі вранішньої зорі йому неважко було знайти дорогу. Ще до полудня він побачив удалині загрозливо наїжачені мури міста Даліґара.

Розділ шістнадцятий

У тюрмі виявилося значно холодніше, ніж у Сирітському домі: по-перше, тюрма була мурована з каменю, а по-друге, тут не було інших дітей, дихання яких хоч трохи нагрівало б приміщення. Зате тут було сухіше, солому для сну стелили кращу та й годували ліпше. Зрештою, і працювати ніхто вже не силував. Якби не слово «шибениця», що часом лунало в розмовах тюремників, це можна було б сприймати як відпочинок.

Вона була замкнена в тюремній камері ще з учорашнього вечора. Невдовзі після того, як її привезли до міста, почалася злива з поривами холодного вітру, яка й досі не вщухала. Робі запитала себе: чи зможе ця негода зупинити принца-рятівника, чи він усе одно по неї прийде? Тепер вона знала, що принц і дракон — то не її фантазія, вони справді існують. Дракон був велетенський! А принц виявився ельфом, якому її батьки колись урятували життя! І принц шукав її. Вона запитала себе: яким чином він міг би дістатися до неї? Може, він розвалить міські мури, засурмивши в чарівну трубу, а може, пройде крізь ці стіни, наче безтілесний привид, а може, прилетить сюди на своєму драконі й скаже йому проломити дах замку, скинувши згори кам’яну брилу? А може…

Її сни були справді віщі. Відколи за її заплющеними повіками почали з’являтися оці образи, Робі гадала, чи мають вони якийсь сенс, чи це просто тихе божевілля, безглузде самозаспокоювання, простодушна спроба заповнити чимось своє зруйноване життя, сповнене тільки холоду, голоду й туги. Тепер вона знала: те, що привиджується вві сні, таки справджується. Не зовсім так, як вона це уявляла, але справджується. Принц існує, у нього є дракон, — усупереч твердженням, що дракони давно зникли, а добрі принци й поготів. Принц існує й він, без сумніву, хороший, дарма що трохи незрозуміло поводиться. Він любив її тата й маму. І та обставина, що він має несплачений борг вдячності перед її батьками, дає підстави сподіватися, що… гм… що він не надто образився на неї, коли вона плювала на нього й стусала його ногою.

До камери зайшли двоє тюремників: Мелілото, низенький і плюгавенький, і Паладіо, високий, огрядний, із червоною пикою, яка свідчила про вічні пошуки можливості хильнути зайвий кухоль пива. То були двоє чоловіків середнього віку, мабуть, сімейні, з натури своєї не надто лихі, а може,