Читати книгу - "Останній ельф"

і доброзичливі, особливо, якщо порівнювати зі Страмаццо й Тракарною. Вони навіть лишили Робі її ляльку та кораблика й дали покривало, щоб укритися вночі.

Тепер вони були збуджені й переполохані: Суддя-управитель вирішив особисто спуститися в підземелля, щоб допитати дівчину. То була нечувана річ — такого на їхній пам’яті ще не траплялося. Вони метушилися туди й сюди, мов навіжені, у відчайдушних намаганням повернути цьому місцю, багато років занедбаному й занечищеному, якусь видимість пристойності. Купу часу вони згаяли, сперечаючись, чи залишати Робі покривало та іграшки, чи краще все це відібрати: у першому випадку було б видно, що про ув’язнених тут дбають, а в другому — що їм не потурають. Зрештою тюремники постановили залишити дівчині все, що вона мала, однак наказали сховати іграшки під покривалом у найтемнішому кутку. Мелілото й Паладіо позапалювали смолоскипи, яких ніхто не використовував уже багато років, і ті почасти відсиріли, а почасти вкрилися цвіллю. Ця справа забрала в них купу часу, і зрештою підземелля наповнилося гидким ядучим димом дивного жовтуватого кольору.

У світлі смолоскипів загальна картина нітрохи не покращилася: стало видно купи старої соломи, які лежали по кутках і в яких метушилися миші. Тюремники спробували бодай прибрати солому, в надії, що після цього мишва розбіжиться, і приміщення стане більше нагадувати підземелля королівського палацу, а не хлів. Суперечка про те, хто з них двох краще підходив для цієї роботи, теж затягнулася надовго, і тільки згодом, коли зробилося справді пізно, вони збагнули, що найнагальнішою справою було повиносити геть порожні глеки, які штабелями стояли коло вартівні, неспростовно вказуючи на те, що головним заняттям вартових під час служби було споживання пива. Нарешті Паладіо з повним оберемком соломи й Мелілото з порожніми глеками в руках поспішили до виходу з підземелля — але тільки для того, щоб зіштовхнутися там із самим Суддею-управителем. Унаслідок цього зіткнення Суддя й Паладіо опинилися на землі, а Мелілото, хоч і встояв на ногах, не зумів утримати в руках усі оті глеки. Паладіо, що виявився досить спритним, відкотився вбік, — і глеки посипалися на Суддю. У передостанньому із них лишалося ще трохи пива, тож шати Судді, що доти були ніжного кольору слонової кістки, набули характерної пивної жовтизни, а його настрій перемінився із «справжню!' люті» на «дайте-но мені задушити кого-небудь ще до вечері».

Робі не могла стримати сміху. Вона знала, що це не зовсім доречно та й, може, негарно: люди перечепилися і, мабуть, забилися, а один ще й дістав глеком по голові, — та коли надто довго не спати, перебуваючи в повсякчасній напрузі, годі втриматися від дурниць, як-от від нестримного й дзвінкого хихотіння, коли хтось зарив носом у землю. Коли Робі нарешті взяла себе в руки, Суддя стояв просто перед нею, тримаючись обома руками за ґрати її камери. І так, він був невимовно лютий.

— Це ж ти, хіба ні? Ти все це підлаштувала, відьмо! Мені все відомо! — просичав він.

Суддя був високий, худий, зі сріблясто-сивою бородою, вусами та волоссям, яке, мабуть, елегантно кучерявилося, доки прокисле пиво не перетворило його на злиплу й смердючу жовту масу. — Ти їх зачарувала, щоб вони попадали, еге? Я знаю! Знайшла-таки спосіб поглумитися з мене! Ти хотіла принизити мою особу та мою суддівську гідність! О, я все знаю!

Робі задумалася, чи не годилося б щось відповісти йому й спробувати виправдатися — сказати, що вона нездатна нікого зачарувати, що вона не відьма й ніколи нею не була. Зрештою, вона не прийшла до Судді з власної волі, її привели сюди силою, і якби й мала якісь надприродні здібності, то використала б їх для того, щоб відчинити камеру та якнайшвидше звільнити Суддю від своєї присутності. Однак Суддя не дав їй нагоди сказати хоч слово й одразу повів далі:

— Ти ж, безперечно, знаєш, хто я такий?

Робі якусь мить вагалася. Та частина її голови, у якій переважала гордість і відвага, наказувала відповісти йому: ти вбивця моїх батьків, той, хто прирік їх на смерть, жалюгідний недоумкуватий лиходій, що сіє навколо тільки злидні та кривду. Та друга половина її голови, яка хотіла будь-що зберегти те життя, що подарували їй батьки, радила обмежитися офіційним титулом:

— Ви Суддя…, — додавши, може, ще якийсь епітет: «…великий… високодостойний…»

Та й цього разу їй не довелося робити вибір. З боку Судді то був не діалог, а монолог, розбавлений риторичними запитаннями. Відповідей ці запитання не передбачали.

— Я той, хто прийшов, щоб принести справедливість цим землям, викоренити захланність, жадібність, гординю. Це справа надто висока й надто шляхетна, щоб дозволити собі будь-яку жалість. О, я добре знаю! Наче хірург, який сміло відтинає вражені раком члени, я уздоровлюю тіло цього нещасного, але такого любого мені графства. Знаєш, чому я, уособлення Даліґара, зволив особисто спуститися сюди й говорити з тобою?

Цього разу Робі навіть не мусила робити зусиль, щоб не сказати чогось зайвого, бо й справді не мала про це найменшої гадки.

— Бо я хочу, щоб ти зрозуміла. Я знаю, убити дитину — це може здатися жорстокістю. Тому тебе не повісять посеред міського майдану, як твоїх злощасних, нікчемних батьків. Тебе повісять тут, подалі від поглядів тих, хто не здатен зрозуміти. Але ти — я хочу, щоб ти зрозуміла, бо інакше, — я знаю, — у своїй нікчемній, пустій голові ти звинувачуватимеш мою величність у несправедливості, хіба не так? Цього я не можу допустити. Знай, що твій батько, цей проклятий голодранець, посмів уголос заявити, що єдина річ, яка щось важить для нього в цьому світі, — це не Даліґар, не я, Суддя-управитель, а його жалюгідна, нікчемна жінка й ще жалюгідніша та нікчемніша дочка.

Робі була спантеличена: вона часто думала про Суддю-управителя, і він здавався їй кимось на кшталт Володаря Зла, який пишається своєю злобою й жорстокістю, — таким собі лютим орком, тільки розумнішим і цивілізованішим. Та вона помилялася. Окрім орків ніхто не оголошує себе «володарями темряви». Суддя-управитель, так само як і Тракарна зі Страмаццо, вважає себе «добрим», тоді як «лихі» в його очах інші — ті, хто хоче залишити бодай щось для своїх голодних дітей, ті, хто не хоче вмирати з голоду й не хоче, щоб його кості обгризли бродячі пси в придорожних канавах. Мета законів, які видає Суддя й такі, як він, — перетворити народ на вмираючих від голоду рабів, які б нічого та нікого не любили й не мали, за що боротися. А точніше, його мета — щоб народ не