Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

на це божевілля? Ти ж її вчора навіть не спитав!

— Вона ж твоя напарниця, у неї нема вибору. Ти підписався, то де вона дінеться?

— Прекрасно! Тоді нас пристрелять разом. Чудова перспектива.

— Джорджіо — Drama Queen!

— Ні грама не смішно!

Зміна проминула, мов у тумані. Було всього три корекції, і я мав час думати про майбутню «операцію».

— Ти чого такий замріяний? — спитала Франческа.

— Та нічого… Усе гаразд, Чессіно. Вибач, що втяг тебе в оце все…

Франческа всміхнулася.

— Нікуди ти мене не втягував. У нас така специфіка роботи: ти робиш — і я роблю. Ми навіть вихідних узяти окремо не можемо, не те що відпустки. Отож про що мова? Ходімо, вже пора. Маковскі копитом землю риє!

І справді. Маковскі нагадував мені коня Максимуса з мультика про Рапунцель.

— Отже, ви — спецагенти!

Я поморщився.

— Маковскі, ми всього-на-всього забираємо дитину зі школи. Здав-прийняв. Які, в біса, «агенти»? Не нагнітай!

— Цивільні, — поблажливо сказав Маковскі. — Ви відрізняєтеся від військових тим, що несерйозно ставитеся до серйозних ситуацій. Дитину зі школи забрати — це вам не супутник пересунути. Тим більше, що це дитина полковника Вескотта.

— А оце вже справді серйозно.

— Отож! — Маковскі відкрив сейф, дістав звідти дві кобури й поклав перед нами.

Це були два пістолета Sig Sauer. Я повільно перевів погляд зі зброї на сержанта.

— Ти… Ти збожеволів.

— Ви спецагенти!

— Ми оператори Центру управління польотами!

— Кобура зручно кріпиться на пояс. Догори ногами летітимеш — не випаде.

— Слухай, ми не…

— А це бронежилети. Вони тоненькі й легенькі, але пістолетну кулю ловлять із десяти футів. І вигляд у них доволі ефектний.

Я круглими очима подивився на напарницю. Такими самими круглими очима вона дивилася на мене. Різниця полягала тільки в тому, що в мене очі були круглі від жаху, а у Франчески — від захоплення. Що, з огляду на її дитинство, не дивно — улюбленою іграшкою моєї напарниці була здоровезна металева копія пістолета Beretta 92.

Маковскі не надурив. Бронежилети були такі тоненькі, що коли ми вбрали піджаки, було зовсім непомітно, що під ними щось є.

— От тільки зі зв’язком проблема, — засмучено сказав сержант. — Я не знайшов нормальних гарнітур, маю тільки такі, що під каску. А каски я ж на вас не начеплю.

— Не біда, — я поліз у сумку і вийняв радіостанції, які використовував у роботі, коли ще був журналістом. До радіостанції чіплялася прихована гарнітура — vox-мікрофон і прозора акустична трубочка, закручена спіраллю. Я використовував таку гарнітуру під час прямих увімкнень. Такий самий навушник використовують і спецслужби.

— Чувак, це просто круть! Ти геній! Оце я розумію — військовий підхід! — похвалив мене Маковскі, але я чомусь не зрадів.

Ми почепили гарнітури і натурально стали схожі на агентів спецслужб. Під піджаком був бронежилет, пояс відтягував важкий, як холера, P229, а у вусі стирчала прозора трубочка навушника від рації.

Ми були готові забирати 17-річну дівчинку зі школи.

Після морозів прийшло потепління, тому ми не взяли курток і вийшли надвір у піджаках. Колеги повитріщалися на нас, наче ми були вбрані в костюми арлекінів.

Я за звичкою пішов на стоянку.

— Джорджіо, ти що, зібрався забирати об’єкт на своїй «Елантрі»? Камон!

— Чим тобі моя «Елантра» не вгодила? — ображено відповів я. — Хороша машина!

— Ти колись говорив, що це хороша ДЕШЕВА машина! — підколола мене Франческа. Я й справді якось назвав був «Елантру» 2014 року випуску «доброю дешевою автівкою для новачків». Відтоді мене називають «мажором», і коли в компанії мова заходить про новинки авторинку, всі регочуть: «Оу, ну ця TeslaX занадто дешева для нашого мажора Джорджіо!»

Поряд, верескнувши шинами, зупинився весь утиканий антенами здоровезний HMMWV, інакше кажучи, військовий прототип цивільного «Гаммера». Це був штатний транспортний засіб начальника охорони сержанта Маковскі.

— Обережніше там, чуєте? — підійшла до нас Сара.

Вигляд у неї був такий, ніби вона нас відряджала в Ірак. Мені стало погано, під ложечкою засмоктало.

— Саро, та ми дитину їдемо забирати, а не на війну!

МакКарті подивилася на мене співчутливо.

— Різниця між цивільними і військовими полягає в то…

Я не дослухав МакКарті й поліз у машину.

У броньовику було страшенно холодно, чомусь навіть холодніше, ніж надворі. Ми сиділи ззаду. За кермом був сам Маковскі у «табельному» військовому бронежилеті і в касці. За приписами військові під час служби виїжджали за межі авіабази в повному спорядженні.

Дорогою я налаштував чутливість vox на найнижчий рівень — так, щоб мікрофон вмикався навіть при дуже тихому голосі. Самі мікрофони я вивів у рукав, як це роблять у спецслужбах.

— Мене добре чути? — пролунав у навушниках голос Маковскі.

— Не кричи так, вуха луснуть!

— Чудово! Значить, я буду на контролі. Ви підходите до об’єкта. Перший ідеш ти, Джорджіо. За тобою на відстані чотирьох футів іде Франческа. Ти моніториш перед і ліво, Франческа прикриває тебе зі спини й контролює праву сторону. Не дублюйте одне одного, кожне зосередьтеся на своїй стороні. Джорджіо, ти ведучий. Франческо, тримай його в полі зору: він зупинився — ти зупинилася. Рухаєтеся синхронно, прикриваючи одне одного.

Мені стало геть погано.

— Слухай, ми дитину їдемо забирати, а не президента!

— Це ти слухай, цивільний! Ти повинен виглядати переконливо! Тому працюй за правилами! Кобура розстібається легко, не треба тиснути застібку — просто легенько вдар по кнопці, і язичок від’їде сам.

У моїй голові промайнув страшний здогад. Я відкинув полу піджака, легенько стукнув по кнопці й дістав пістолет. Вийняв магазин. Так і є! Пістолет був заряджений.

— Маковскі, знаєш, мені здається, ти просто з’їхав із глузду. На хріна ти зарядив зброю?!

— Джорджіо, — терпляче, як дитині, пояснив сержант. — Ти йдеш до школи. Це об’єкт підвищеної уважності. Ану ж там трапиться маніяк з автоматом? Завжди треба бути напоготові до будь-якого сценарію.

«Господи, ми ж усього-на-всього їдемо забрати дитину, — у повному розпачі подумав я. — Який, у біса, маніяк з автоматом?!»

— ОК, забираєте об’єкт. Розташовуєте його між вами. Ні в якому разі не міняйтеся місцями! Джорджіо, ти тепер ідеш позаду, прикриваєш дівчат. Твоя сторона тепер права, а у Франчески — ліва й перед. Об’єкт між вами на відстані двох футів від кожного!

— Її взагалі-то звати Венді, — про всяк випадок нагадав я.

— Ніяких «Венді». Не думай про те, як її звати, зосередься на безпеці об’єкта!

Я вирішив не сперечатися. Раптом у Маковскі протік дах і я його розізлю? Мабуть, добре, що пістолет заряджений.

Маковскі покосився на мене в дзеркало:

— Розслабся, друже. Просто три відрядження в Ірак та Афганістан навчили мене ретельно продумувати кожну операцію, навіть якщо це похід у магазин! А взагалі так, я після Афганістану довго працював із психологом.

— Та я не напружуюсь. Я теж знаю, що таке війна.

— А де був?

— Чечня й колишня Югославія. Але я був там як журналіст.

— Один хрін, це війна.

Ми під’їхали до школи в Ґренбі. Біля неї вже вишикувалися жовті шкільні автобуси. Біля входу стояли дві поліційні машини — стандартний пост.

— Ми туди не підемо, — похмуро сказав я. — Нас пристрелять, як собак! Я сам не піду і напарницю не пущу. Нізащо.

— Не переживай, Джорджіо, поліцію я беру на себе, — сказав Маковскі, припаркувався у хвіст автобусам і вистрибнув із машини.

Сержант підійшов до поліцейських екіпажів,