Читати книгу - "Аутсайдер"

все озирався. Здається, на дорозі нікого не було, та йому хотілося, щоб пил осідав якомога швидше.

— Я знайшов пару синіх джинсів, нових на вигляд, спіднє «Джокі», нове на вигляд, і дорогі кросівки з отими гелевими вставками, теж нові на вигляд. Тільки вони були чимось заляпані, як і сіно, в якому це все лежало.

— Кров?

— Нє, не кров. Сіно аж почорніло, бозна від чого.

— Олія? Мастило? Шось таке?

— Ні, воно саме не чорне, тільки сіно, на яке ця штука потрапила. Не знаю, що то було.

Та він знав, на що схожі ці зашкарублі плями на джинсах і спідньому. Відтоді як йому виповнилося чотирнадцять, Даґі мастурбував по три-чотири рази на добу, а сперму відстрілював у старий рушник, який потім полоскав під краном на задвірку, коли батьків не було вдома. Але інколи він забував його прополоскати, і шматок тканини покривався цупкою кіркою.

Тільки тої штуки було багато, дуже багато, та й справді, хто ж стане дрочити в новісінькі кросівки «Аді-паверс» — висококласне взуття, що коштує під сто сорок доларів навіть у «Волмарті»? За інших обставин Даґі роз­глянув би можливість забрати їх собі, та тільки вони були вимащені тим лайном. Окрім того, він запримітив іще дещо.

— Ну то забудь про це і їдь додому, — сказав Елфман. — Хоч бідони позабирав.

— Ні, татку, треба викликати сюди поліцію. На тих джинсах був пасок, а на паску — блискуча срібна пряжка у формі кінської голови.

— Мені це ні про що не говорить, синку, але для тебе, певно, щось таки значить.

— У новинах сказали, що на Террі Мейтленді була така сама пряжка, коли його бачили на вокзалі в Даброу. Після того, як він убив малого.

— Так і сказали?

— Так, татку.

— От срака. Чекай там на перехресті, поки тобі не передзвоню, але, мабуть, копи таки схочуть приїхати. Я теж підтягнуся.

— Передай, що я зустріну їх у крамниці «Бідля».

— У «Бідля»… Даґі, це ж усього за п’ять миль до Флінта!

— Знаю. Але мені не хочеться тут лишатися.

Пил уже осів, нікого не було видно, але Даґі все одно було не по собі. По шосе не проїхало жодної машини відтоді, як він почав розмову з татом, і йому хотілось опинитися між людей.

— У чому річ, синку?

— Коли я був у сараї, де знайшов ті речі… я тоді вже позбирав бідони й шукав упряж, про яку ти говорив… ось тоді мені стало зовсім непереливки. Відчуття, наче хтось за мною стежить.

— То ти перелякався. Чоловік, що вбив малого, вже мертвіше мертвого.

— Знаю, але скажи копам, що я зустріну їх у «Бідля», а тоді відвезу туди. Бо на самоті я тут не лишуся.

І він поклав слухавку, перш ніж татко встиг щось запе­речити.

  15

Зустріч із Марсі було призначено на восьму годину вечора в неї вдома. Ралф отримав зелене світло від Гові Ґолда, який також повідомив, що там буде Алек Пеллі. Ралф спитав, чи можна привести із собою Юна Сабло, якщо той буде вільний.

— За жодних обставин, — відповів Гові. — Приведеш лейтенанта Сабло чи когось іншого, навіть свою чарівну дружину, і зустріч скасовано.

Ралф погодився. Іншого вибору в нього не було. Він трохи поколупався в підвалі, здебільшого просто попереставляв коробки від однієї стінки до іншої. Потім подзьобав вечерю. До зустрічі лишалися ще дві довгі години. Раптом він рвучко встав з-за столу.

— Поїду до лікарні, провідаю Фреда Пітерсона.

— Навіщо?

— Відчуваю, що так треба.

— Я поїду з тобою, якщо хочеш.

Ралф похитав головою.

— Звідти я одразу поїду в Барнум-корт.

— Ти себе не жалієш. Кишки собі викручуєш, як сказала б моя бабця.

— Зі мною все гаразд.

Джинні подарувала йому промовисту усмішку — дружині видніше, — і стала навшпиньки, щоб поцілували Ралфа.

— Телефонуй мені. Що б не трапилося, телефонуй.

— Фігушки, — усміхнувся він. — Повернуся й особисто тобі все розповім.

  16

Зайшовши у лікарняний вестибюль, Ралф зустрів іще одного забраклого детектива — той саме виходив. Джек Госкінз був худорлявий, зарано посивілий чоловік із мішками під очима й носом, вкритим сіткою червоних капілярів. На ньому й досі був рибальський одяг — сорочка та штани кольору хакі з безліччю кишень, але на пояс він таки почепив поліцейський жетон.

— Що ти тут робиш, Джеку? Я гадав, ти у відпустці.

— Викликали на три дні раніше, — відповів Госкінз. — Прибув у місто менше години тому. Сітка, гумчаки, вудки та скриня зі снастями й досі лежать у моєму ваговозі. Голова вирішив, що треба хоч одного працездатного детектива на службі мати. Бетсі Ріґґінз зараз нагорі, на п’ятому, уже народжує. Пологи почалися сьогодні під вечір. Я розмовляв з її чоловіком, він каже, що ще нескоро. Наче він у тому тямить. А щодо тебе… — для більшої ваги Госкінз зробив паузу. — Ти, Ралфе, попав.

Джек Госкінз навіть не намагався приховати задоволення. Минулого року Ралфа та Бетсі Ріґґінз попросили заповнити стандартну оцінювальну анкету на Джека, бо саме тоді він отримав право на підвищення зарплати. Бетсі, детектив із найменшим трудовим стажем, написала все те, що від неї вимагалося. Ралф же повернув голові Ґеллеру анкету, де у відповідній графі стояли лише три слова: «Присуду не маю».

Це не завадило Госкінзу отримати своє підвищення, та, як не крути, присуд був ясний. Госкінз не мав би бачити ті оцінювальні анкети, а може, і не бачив, та висновок Ралфа так чи інакше до нього дістався.

— Зазирав до Фреда Пітерсона?

— Власне кажучи, зазирав, — Джек відкопилив нижню губу і здунув із чола ріденьке пасмо. — У нього в палаті багато моніторів, і на всіх низькі показники. Не думаю, що він до нас повернеться.

— Ну, ласкаво просимо додому.

— Нахер таке «ласкаво», Ралфе. У мене ще три дні було, окунь косяками йшов, і я навіть не мав можливості перевдягнути сорочку, що смердить риб’ячим потрухом. Зателефонував і Ґеллер, і шериф Дулін. Треба пертися до тої нікчемної припорошеної діри під назвою тауншип Кеннінґ. Я так розумію, що твій приятель Сабло вже там. А додому я доберуся, певно, не раніше десятої-одинадцятої.

Ралф міг би сказати: «Нічого мене винити», — та кого ще мав звинувачувати цей здебільшого марний пристосуванець? Бетсі? За те, що завагітніла в листопаді?

— Що там у Кеннінґу?

— Джинси, спіднє й кросівки. Якийсь малий знайшов їх у сараї чи прибудові, коли вишукував для батька молочні бідони. А ще пасок із пряжкою з конячою головою. Звісно що мобільна криміналістична лабораторія вже на місці, і від мене там буде користі не більше, ніж від волової цицьки, але наш голова…

— На пряжці мають бути відбитки, — перебив Ралф. — А ще могли лишитися сліди від шин фургона, чи «субару», чи їх обох.

— Яйце курку вчило, — відказав Джек. — Я носив жетон детектива, коли ти ще у формі рядового ходив.

А між