Читати книгу - "Морфій"

Бога, адже німця я вдаю щойно кільканадцять годин, а вже боюся, що забуду, ким я є, чергова ланка, ланцюг.

А що ж таке зрада, аби зрадити когось чи щось, окрім себе самого, нам треба насамперед повірити, що існує ще хтось поза нами самими, а в це повірити навіть складніше, ніж повірити в Бога, бо так гнітить і вражає самотність людська, самотність кожна, самотність пустельника, самотність матері п’ятьох дітей, самотність оточеного друзями бонвівана і солдата в окопі.

Хто це думає? Це я думаю чи ти, Костоньку? Радше я, але ж і ми з тобою поєднані, сильніше, ніж ти будь-коли зможеш поєднатися з якоюсь іншою жінкою, тому ти теж трохи про це думаєш, хіба ні?

Підношу руку у вітанні, як підносяться стволи зенітної гармати.

— Heil Hitler, — кажу, надавши, проте, голосу певного відтінку сарказму, та й, зрештою, ми тут щойно вмовились про хабар, у таких умовах важко зіґувати серйозно.

І цей милий ґестапівець, здається, усе розуміє, бо, сідаючи, зиркає на мене.

Я виходжу у Варшаву, уже двічі не мою.

З дому я зателефоную до Яцка з добрими новинами, тож повертаюсь додому, повертаюсь неквапливо і вже по-іншому йду вулицею, інакше переходжу Пулавську, інакше.

А в дорозі мені ще захотілося перекусити, у квартирі нічого немає, у крамниці-кав'ярні зачинено, тому йду до «Лярделлі», навіть гак накину.

Усередині кругло і пальмово, ніби жодної війни немає, люди сидять собі за столиками, перемовляються, сьорбають каву. І так увесь час: ніби війни й зовсім немає, варто тільки зійти з вулиці.

Для тебе ця війна ще тільки бубнявіє, ще тільки проростає, Костику.

Під пальмою біля шинкваса я запримітив Рудзіка, він теж мене запримітив. Загалом мені його товариство не дуже імпонувало, бо я мав його за дурня і взагалі нудного чоловіка, але ж неґречно було б, зауваживши знайомого, і геть до нього не підійти, і не привітатися, і, зрештою, не присісти біля нього.

Тому й підходжу, напоказ усміхаюся та простягаю Руку. А Рудзік устає, вражений, наче в нього блискавка вдарила, і я враз розумію: бачу, як від несподівано тамованого гніву йому дрижать коліна й долоні, але він має силу волі, він офіцер, хоч і в цивільному, тому він опановує себе, тому встає і проминає мене, ніби мене там і не було, а моя рука висить у повітрі, нараз стає центром цілої кав’ярні, на тій правій долоні зосереджуються всі погляди, Рудзік намагається бути ще відважнішим, хоче поглянути на мене так, ніби крізь мене, крізь мої очі, щоби показати мені, що не боїться.

І зараз я відчуваю, як раптом гнів просочується в мою кров.

Бачу, як Рудзік хотів би ще щось до цього додати: плюнути мені під ноги, а може, і в лице, а може, навіть дати мені ляпаса.

Але Рудзік спостеріг у твоїх очах, Костоньку, виття Каєтана Тумановича і кров, що тече з його порожньої очниці, Рудзік бачить це і нараз починає боятися, мало того, він вражений тим, що ти зробив, вражений тим сильніше, що тепер уже не вийде сухим із цієї ситуації, як же йому тепер з неї вийти, не потискати ж йому швабську правицю запроданця, адже всі дивляться, адже, гучно відсунувши стілець, він прикував до цієї демонстрації всі погляди. Але в твоїх очах він бачить кров: знає, що йому вже нічого додати до того, що він отак зненацька встав і не подав тобі руки, тому зриває зі спинки стільця спортивну куртку гірського туриста і виходить, вибігає, власне, тікає.

Погляди відклеюються від твоєї руки, бо всі бачили, що Рудзік утік. Вочевидь, про це інакше розповідатимуть. Розповідатимуть, що не подав тобі руки, що він поважний, що відважний, але зараз їх не вистачить на жодну демонстрацію, поки не вийдеш, на жоден вияв погорди їх не вистачить, бо всі вони бояться його страхом, бояться страхом майора Рудзіка.

А ти, Костоньку, нестимеш цей хрест. Чи то радше цей топожел[93] понесеш на своїх барках, оце твоя жертва для батьківщини. Бо то ж таки не хрест, то не для Бога, котрого немає, ти нестимеш цей тягар лише для Польщі.

Але при цьому ти не повинен принижуватись більше, ніж це конче необхідно.

У пизду Рудзіка. У пизду вас усіх. Кельнер прибігає і намагається балансувати між послужливістю, призначеною для мене-німця, і дистанцією, призначеною для публіки кав’ярні, бідолаха між молотом і ковадлом. І я його не полегшу, не маю наміру нікому нічого полегшувати.

Сідаю за слабеньку каву і хліб з маслом, бо до тістечок — уже є тістечка! — охоти не маю, а з нормальної їжі тільки хліб.

Беру дерев’яний вішак із «Новим Кур’єром», і тут знову наштовхуюсь на сповнені розуміння погляди: запроданий німець, то й «Кур’єр» читає. А в пизду вас. Самі читаєте, бо щось треба читати. Гортаю газети, головно оголошення, нічого цікавого, допиваю каву, виходжу. Йду до Яцка.

Знаходжу його там, де залишив, у квартирі, у піжамі, наче звістка про те, що Іґа жива, геть не поставила його на ноги.

— Її випустять. За дві тисячі доларів. Маєш? — одразу з порога запитую.

Яцек, прочинивши двері, не відповів на моє запитання, тільки без жодного слова пішов до залу, відчинив секретер, звідкись ізвідти дістав гаманець, понишпорив перегородками, дістав дві банкноти по п’ятдесят доларів. З президентом Грантом. І п’ятсот польських злотих.

Я розсівся у фотелі, Яцек поклав гроші переді мною.

— От стільки маю.

І знову впав на канапу, на котрій безвилазно проводив останні кілька днів. Утупився в нерухому стелю.

— Яцку, її треба звідти витягнути, треба роздобути гроші.

Відвернувся до спинки дивана.

— То кара для мене, — сказав голосом, притлумленим плюшевою спинкою. — Бог мене карає за мої провини.

Я був безпорадний. Мабуть, треба було його втішити, вибити йому з голови ті дурні думки про кару, змусити, схилити його до дії.

Треба… Костоньку, кому ти що винен? Костоньку, люди не зустрічаються, люди осібні, кожна людина існує зосібна, малим світом, ніхто нікому нічого не винен.

Ти нічого не винен ні Гелі, ні Юрчикові, не винен нічого Яцкові, тобі ніхто нічого не винен. Ти сам народився і сам помреш. Те, що хтось колись тобі зробив якесь добро, то просто облуда. Ну, годувала тебе матінка, коли ти був маленьким, що ж із того? Годувала тебе, бо не могла б дивитися, як ти голодуєш. А чи тобі обернулося на краще те, що ти не вмер дитиною? Яка ж вартість